ззаду, пальців на три від правого вуха, саме над ріденьким віночком волосся, яке трохи прикривало комір піджака, виднів темний отвір. Все це мало досить неприємний вигляд, але Штудерові такі картини були звичні. Він тільки спитав:
– Кишені були порожні?
– Зачекайте, ось тут у мене рапорт жандармського капрала Мурмана…
– А, Мурман у Герценштайні! – перебив Штудер. – Так, так.
– Ви його знаєте?
– Аякже. Колега. Тільки вже багато років не бачилися. Що ж він там пише?
Слідчий перегорнув аркуш, тоді замурмотів сам до себе уривки фраз. Штудер уловлював:
– …Чоловічий труп, що лежав животом униз… Отвір від кулі за правим вухом… Куля застрягла в голові… ймовірно з браунінга калібру 6,5 мм…»
– О, Мурман на зброї знається! – зауважив Штудер.
– «Кишені порожні…» – прочитав слідчий.
– А це що? – пролунало різке запитання. – Може, ви маєте лупу. – Зі Штудерового голосу зникла вся чемність.
– Лупу? Так. Зачекайте… Ось вам лупа.
Хвилинку в кабінеті стояла тиша. Крізь шпарину між віконницями прямо на Штудерове волосся падав сонячний промінь. Слідчий мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, на його широку округлу спину, на посивіле волоссячко, що блищало, наче шерсть сивого коня.
– Кумедія, – тихо промовив вахмістр Штудер. («Що, в біса, можна добачити кумедного в знімку вбитої людини?!» – подумав слідчий). – Адже піджак на спині зовсім чистий.
– Чистий на спині? Ну й що?
– А кишені порожні, – коротко сказав Штудер таким тоном, ніби ці слова пояснювали все.
– Не розумію… – Слідчий скинув окуляри й протер їх носовичком.
– Коли ви уявляєте собі, – сказав Штудер і постукав лупою по знімку, – коли ви уявляєте собі, що хтось підступно напав на цього чоловіка в лісі й убив його пострілом ззаду, то з положення трупа випливає, що вбитий падав уперед лицем. Адже так? Отже, він лежить долілиць і не ворушиться. А кишені порожні. Коли ж їх спорожнили?
– Нападник міг примусити Вічі спершу віддати гаманця…
– Не дуже ймовірно… А що сказано в протоколі розтину? Коли приблизно настала смерть?
Слідчий почав гортати папери – квапливо, наче школяр, що хоче одержати добру оцінку. Просто диво, як швидко помінялися ролі. Штудер так само сидів на незручному стільці, видимо, призначеному для допитуваних арештантів, а проте складалося враження, ніби саме він провадить допит!
– Протокол розтину, – сказав нарешті слідчий, прокашлявся, поправив окуляри й заходився читати: – «Потилична кістка розтрощена… мізочок… застрягла в області лівої…» Але ж вам це все непотрібне… А, ось: «Смерть настала приблизно за десять годин до виявлення трупа». Ви хотіли знати це, вахмістре? «Трупа знайшов між пів на восьму й чверть до восьмої Жан Котеро, старший садівник розсадника Еленбергера… Отже, вбивство вчинено десь близько десятої години вечора».
– Десятої?
