Лілувато-рудий піджак його був у плечах вимощений ватою. До білої шовкової сорочки він носив волошково-синю краватку. На масивному персні з печаткою виднів герб, і перстень справді здавався старовинним.
– Вахмістре Штудер, я, з вашого дозволу, хотів би спитати вас, що ви, власне, собі надумали. Як це вам набігло в голову самочинно – я повторюю: самочинно! – втручатися в справу, яка… – Слідчий раптом затнувся й сам не знав чому.
Перед ним сидів звичайнісінький оперативник у чині вахмістра, вже не молодий, досить непримітний чоловік: сорочка з пом’ятим комірцем, сірий костюм уже трохи торбистий, бо тіло, вбране в той костюм, розгладнуло. Чоловік мав бліде худорляве обличчя, рот його прикривали вуса, аж важко було сказати, чи він усміхається, чи дивиться поважно. І сидів цей оперативник на стільці розкарячивши ноги, ліктями зіпершись на стегна й сплівши пальці.
Слідчий і сам не знав, чому раптом почав величати його паном:
– Мені здається, ви, пане вахмістре, повинні розуміти, що перевищили свої повноваження…
Штудер усе притакував головою: так, звісно, повноваження!
– Яку ви мали підставу ще раз відвідати за всіма правилами ув’язненого Ервіна Шлюмфа? Звісно, я охоче визнаю, що ваші відвідини виявилися вкрай доречними, але це ще не означає, ніби вони належать до сфери повноважень оперативних органів поліції. Адже ви, пане вахмістре, служите вже досить довго, аби знати, що плідне співробітництво різних інстанцій можливе тільки тоді, коли кожна з них дбає про те, щоб лишатися точно в межах своєї сфери повноважень.
Не раз, ні, вже тричі повторилося слово «повноваження». Штудер уже зорієнтувався. Поталанило, подумав він: ті, котрі весь час козиряють повноваженнями, ще не найгірші. Треба тільки говорити з ними приязно та вдавати, ніби сприймаєш їх дуже поважно, тоді вони з твоєї руки їстимуть.
– Звичайно, пане слідчий, – промовив вахмістр, і голос його був сама лагідність та повага, – я цілком свідомий того, що таки справді перевищив свої повноваження. Ви цілком слушно відзначили: я мав здати заарештованого Ервіна Шлюмфа до в’язниці, та й годі: на тому моя функція закінчувалась. Так, пане слідчий, людина – слабке створіння, – але я ще подумав, що справа, можливо, не така ясна, як гадалося спочатку. Цілком може бути, подумав я, що виявиться необхідним зібрати дальші матеріали в цій справі, і не виключено, що збирання доручать саме мені, а тому й захотів узайве зорієнтуватись…
Слідчий був, видимо, вже власкавлений.
– Але ж, вахмістре, – сказав він, – справа яснісінька. І, врешті, якби цей Шлюмф навіть повісився, це не було б дуже великим лихом: я позбувся б неприємної справи, та й державі не довелось би оплачувати судові витрати.
– Звичайно, пане слідчий. Але чи справді зі Шлюмфовою смертю вирішилась би вся справа? Бо ви й самі скоро пересвідчитеся, що Шлюмф не винен.
Власне, це твердження було нахабством, але Штудерів голос звучав так шанобливо й так настійливо просив, ба навіть вимагав потвердження, що добродієві з награвірованим на персні-печатці гербом нічого діяти не лишилось, як
