можна обговорити все цілком спокійно? Ви, здається мені, дуже вразливий, вахмістре, але вам слід би пам’ятати, що й інші люди часом мають нерви… – Слідчий замовк, чекаючи відповіді, й не зводив очей з димучої сигари в Штудеровій руці.
– А, он що! – раптом сказав Штудер. – Он воно що… – Він підійшов до вікна, розчинив його й викинув сигару на двір. – Треба було самому здогадатися. Такі люди, як ви… То в цьому вся причина? Я відчував, що ви щось проти мене маєте. І думав, що це через Шлюмфа… А воно всього-на-всього сигара?
І засміявся.
«Кумедний чолов’яга! – подумав слідчий. – Усе на світі розуміє!.. Дим від дешевої сигари! Невже така дурниця справді може навіяти ворожий настрій?…»
І в ці думки втрутився Штудер:
– Цікаво. Часом нас дратує в людині якась нікчемна звичка: наприклад, куріння дешевих сигар. А на мене так діють дорогі сигарети з золотим мундштучком.
І сів.
– Правда, правда, – тільки й сказав слідчий, але в душі відчув щиру повагу до цього мастака читати думки. А потім додав:
– Я б хотів зараз викликати з камери вашого підзахисного Шлюмфа. Ви хочете бути присутнім?
– Атож. Залюбки. Але, може, ви будете такі ласкаві…
– Звичайно, – усміхнувся слідчий, – я поводитимуся з ним так, що він не буде вішатися знову, принаймні поки що. Бо я можу й інакше. Хочу також поговорити з прокурором. Коли виявиться, що потрібне дальше розслідування, ми залучимо й вас.
Більярд і хронічний алкоголізм
Штудер ударив києм. Біла куля покотилася зеленим сукном, цокнулась об червону, відбилась од борту й просвистіла повз другу білу, ледь не зачепивши її.
Штудер поставив кия на підлогу, покліпав очима й сказав сердито:
– Трохи заслабко!
І саме в ту мить уперше почув густий голос, який йому малося почути ще не раз. Той голос промовив:
– І повір мені, в цій історії з Вічі не все ясне; повір мені, там не сходяться кінці з кінцями… та ти й сам це знаєш. Хоча вони й злапали Шлюмфа…
Далі Штудер не розібрав нічого. Тиша, яка щойно панувала в залі, розсипалася, знову загули балачки за столами. Штудер повернувся й пильно подивився на чоловіка з на диво густим голосом.
Чоловік був високого зросту й мав худе зморшкувате обличчя. Він сидів у кутку кав’ярні за одним столиком із куценьким товстуном. Товстун безперестану кивав головою, притакуючи, а худий стариган сидів, зіперши лікоть на стіл, і говорив далі, піднявши вказівний палець. Губів було майже не видно, певне, чоловік був зовсім беззубий. Ось старий опустив руку, недбало підніс келиха до вуст і тільки тоді помітив, що келих порожній; його суворі вуса розтягла дуже лагідна усмішка – так усміхаються люди, що й самих себе сприймають трохи скептично.
– Розі, – звернувся він до офіціантки, що саме проходила мимо, – ще два келихи.
– Зараз, пане Еленбергер.
Старий
