це з голови.
Він покрутив келих. Ліки починали діяти.
– А ти і Андерс, випадково, не знайомі з Лісбет Барлі?
Вібекке високо звела нафарбовані брови:
– Це яка пропала? З якої речі?!
– Так, дійсно, з якої речі?… – пробурмотів Харрі, не розуміючи, чому це питання спало йому на думку.
Коли вони вийшли з «Андеруотера», було близько дев’ятої. Харрі здавалося, що він рухається по палубі корабля в шторм.
– Я живу близько, трохи нижче по вулиці, – повідомив він. – Не хочеш…
Вібекке трохи нахилила голову набік і всміхнулася.
– Харрі, не роби того, про що жалкуватимеш.
– Жалкуватиму?
– Останні півгодини ти тільки й розповідав, що про свою Ракель. Уже забув?
– Я ж сказав, що я їй не потрібний.
– Ну і я тобі не потрібна. А потрібна тобі твоя Ракель. Чи інша Ракель.
Вона взяла його за плече:
– Може, на якусь секунду я й подумала, що все могло б бути інакше. Але ж не інакше. Та й Андерс скоро прийде додому.
Харрі знизав плечима, похитнувся і зробив крок убік.
– Давай хоч до будинку тебе проведу, – пробурмотів він.
– Харрі! Тут пройти метрів двісті.
– Впораюсь.
Вібекке розреготалася й узяла його під руку. Вони повільно йшли по Уллеволсвейєн, повз них проїздили автомобілі та порожні таксі, а вечірній вітер цілував обличчя, як уміє цілувати тільки в Осло і тільки в липні. Харрі слухав рівне дзижчання її голосу і думав про те, що ж зараз робить Ракель.
Вони зупинилися перед чорними залізними дверима.
– Добраніч, Харрі.
– А… ти поїдеш на ліфті?
– А що?
– Нічого. – Харрі засунув руки в кишені й відчув, що втрачає рівновагу. – Обережно. Добраніч.
Вібекке з усмішкою підійшла до нього і поцілувала в щоку. Харрі жадібно втягнув ніздрями її запах.
– Можливо, в наступному житті, – шепнула вона.
Двері м’яко і безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрі стояв і дивився на вітрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Ні, не вибір надгробних плит, а віддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрі хоч трохи цікавився ними, то знав би, що це ексклюзивна іграшка – спортивний японський автомобіль.
– Щоб тебе… – тихо вилаявся Харрі, виходячи на дорогу.
Повз нього, верескливо сигналячи, проїхало таксі. Він підійшов до машини і став біля дверей водія. Темне скло опустилося.
– Що, чорт забирай, ти тут робиш? – просичав Харрі. – Шпигуєш за мною?
– Добрий вечір, Харрі, – позіхнув Том Волер. – Спостерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.
– Це маячня, – сказав Харрі.
– Як
