щоразу, – відповів Харрі.
– А мене, здається, митники ще ніколи не перевіряли.
– Навіть не сумніваюся.
– Чому ж це?
– Бо є ціла купа ознак, за якими визначають, кого слід оглядати. Ти не маєш жодної. А я маю щонайменше половину.
– Гадаєш, митники такі упереджені?
– Послухай-но, чи ти колись ввозила щось заборонене?
– Ні. – Кая засміялася. – Гаразд, якщо вони такі проникливі, мали б визначити, що ти – поліцейський, і пропустити.
– Хіба хтось казав, що вони не знали?
– Невже? Це лише в кіно вони їх відразу впізнають.
– Упізнали. Себто – нечесного поліцейського.
– Справді? – подивувалась Кая.
Харрі поліз за цигарками.
– Глянь на стійку таксі, тільки непомітно. Бачиш вузькоокого чолов’ягу? Очі у нього трохи розкосі.
Кая кивнула.
– Він уже двічі підтягував ременя за час, що ми тут стоїмо. Ніби на ньому висить щось важке. Як-от наручники чи гумовий кийок. Цей порух стає геть машинальним, якщо кілька років прослужив патрульним чи доводилося когось заарештовувати.
– Я працювала у патрульній машині, але я ніколи…
– А зараз він, найімовірніше, працює у відділі боротьби з наркотиками, шукаючи людей, які, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, ніби їм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримує товар. Стежать, чи не обміняються валізами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митників.
Кая, схиливши голову набік, поглянула на Харрі, ледь усміхаючись:
– А може, це звичайний чолов’яга, у якого просто штани спадають і який чекає на матусю. А ти – помиляєшся.
– Аякже! – пробурмотів Харрі, поглянувши на свій годинник, зиркнув на годинник на стіні вгорі. – До того ж, завжди. Невже справді вже день?
«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвітилися вуличні ліхтарі. Гольм та Кая Сульнес, що сиділи спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидінні Гуннар Хаген погладив рукою сумку зі свинячої шкіри, що лежала у нього на колінах.
– На жаль, не можу сказати, що ти маєш гарний вигляд, – тихо промовив він.
– Та це через різницю у часі, босе, – відповів Харрі, майже лежачи на сидінні.
– Що з вилицею?
– Це довга й нудна історія.
– Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручності.
– Я гадав, що подав рапорт про звільнення.
– І вже не вперше.
– То мені написати ще?
Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого інспектора і заговорив ще тихіше, опустивши погляд:
– Я вже перепросив за неласкаву зустріч на батьківщині. І чудово розумію, чого коштувала тобі попередня справа. Розумію,
