style="font-size:15px;"> – Так. Мені прикро, що ти дізнався про це саме від мене.
Вона досі не наважувалася підвести на нього погляд. Було ніяково. Вона чекала. Слухала торохкотіння кантонського діалекту, що лунало з телевізора за стійкою Лі Юаня. Вона ковтнула слину й чекала. Їй конче треба поспати.
– Коли літак?
– О восьмій, – відповіла Кая. – Я заїду по тебе сюди за три години.
– Я дістануся до аеропорту своїм ходом. Є кілька справ, які ще маю залагодити.
Він простяг їй руку. Вона запитально глянула на нього.
– Мені для цього знадобиться паспорт. А тобі слід попоїсти. Бо зовсім охлянеш.
Вона завагалася, але віддала паспорт і квиток на літак.
– Я довіряю тобі, – мовила вона.
Він глянув на неї відсутнім поглядом.
І пішов геть.
Годинник над виходом на посадку С4 в аеропорту Чхеклапкок показував за п’ятнадцять восьму, й Кая була на межі відчаю. Звісно, він не прийшов. Це ж природний рефлекс як у людей, так і у тварин: ховатися, коли тебе зранено. А Харрі Холе, безсумнівно, зранений. У звітах у справі Сніговика у всіх подробицях описувалися всі убивства жінок. Але Гуннар Хаген розповідав їй те, чого не писали у звітах. Що колишня кохана Харрі, Ракель, та її син Олег опинилися у лапах знавіснілого убивці. І щойно справу закрили, вона з сином покинула країну. І що Харрі відразу подав заяву про звільнення й поїхав. Його просто було зранено більше, ніж їй видавалось.
Кая вже здала свій посадковий талон і прямувала у тунель, розмірковуючи, що напише у звіті про невиконане завдання, аж раптом помітила його. Він біг терміналом, заллятим сонцем. Ніс дорожню сумку на плечах і пакет із дьюті-фрі у руках, гарячково пахкаючи цигаркою. Зупинився біля стійки. Він не віддав посадковий талон на контролі, натомість відсунув убік сумку й поглянув на Каю сповненими відчаю очима.
– Щось сталося?
– Мені прикро, – відповів він, – але я не можу летіти.
– Чому?
Він показав на пакунок з дьюті-фрі.
– Лише зараз згадав, що у Норвегію можна безмитно ввозити лише по одному блоку цигарок на особу. А я придбав два. Хіба що… – не кліпнувши оком мовив він.
Вона закотила очі до неба, намагаючись не виказати своєї радості.
– Давай сюди.
– Красно дякую, – мовив він, відкривши пакунок, у якому, як вона зауважила, не було жодної пляшки, й простягнув їй блок «Кемелу», у якому вже бракувало пачки.
На посадку вона йшла попереду, щоб він не помітив її посмішки. Кая була неспроможна заснути досить довго, тож запам’ятала, як здійнялися у повітря, як зникав під ними Гонконг і як Харрі не зводив очей з возика стюардеси, на якому манливо дзвеніли пляшки. Побачила, як він заплющив очі, й почула ледь чутну відповідь стюардесі:
– No, thank you [17].
Вона розмірковувала, чи має рацію Гуннар Хаген, чи справді чоловік, який сидить поруч із нею, – той, хто їм потрібен? А потім відключилась, наче знепритомніла, і їй примарилось, ніби стоїть
[17] Ні, дякую (
