назад, вона обіперлася на металеві двері.
Стала чекати.
Нарешті з темряви почулося:
– What do you want? [4]
Раніше їй ніколи не доводилося чути його голосу. Певна річ, вона чула його у ток-шоу, коли вели мову про серійних убивць, але почути цей голос наживо – геть інша справа. Голос був зморено-захриплий, і видавалося, ніби він належав людині літній, хоча чоловік ще не мав і сорока. Водночас у голосі вчувався незворушний спокій, самовпевненість, яка ніяк не поєднувалася з тим зацькованим обличчям, яке вона зауважила за дверима закладу Лі Юаня. Голос був глибокий і лагідний.
– Я норвежка, – мовила потому.
Ні звуку натомість. Вона ковтнула слину. Перші слова завжди найважливіші.
– Мене звати Кая Сульнес. Мені доручив знайти вас Гуннар Хаген.
Жодної реакції на ім’я власного начальника з відділу розслідування убивств. Чи він уже пішов?
– Я працюю на Хагена, я інспектор, розслідую убивства, – мовила вона у темряву.
– Мої вітання.
– Нема з чим вітати. Якщо ви читали норвезькі газети за останні місяці… – Вона затнулась. Невже вона спромагається на дотеп? Напевно через недосипання. Або через нерви.
– Я мав на увазі: мої вітання, що виконали завдання, – почувся голос. – Отже, мене знайдено. Тепер можете їхати геть.
– Стривайте! Хіба ви не бажаєте знати, чого мені треба?
– Не надто прагну.
І тут слова, які вона занотувала й завчила напам’ять, потекли самохіть:
– Убито двох жінок. За даними судових лікарів, убивця той самий. Жодних інших доказів у нас немає. І хоча ми дали пресі якнайменше подробиць, вона вже чимдуж здійняла галас, що з’явився черговий серійний убивця. Навіть пишуть, що це якийсь Сніговик. Ми задіяли фахівців з Інтерполу, але вони теж нічого не знайшли. На нас тиснуть преса й влада…
– Не хочу, значить, не хочу, – мовив голос.
Двері зачинилися.
– Агов! Стривайте! Ви ще тут?
Вона навпомацки посунулась уперед і намацала двері.
Штовхнула рішуче двері, не дозволивши страху опанувати її, й опинилася на ще одних темних сходах. Далеко вгорі зауважила світло й одним махом здолала три прогони. З дверей, що оберталися, сочилося світло, й жінка штовхнула їх. Зайшла у простий порожній коридор, у якому бозна-коли фарбували облуплені стіни, від яких тхнуло сирістю. Притулившись до стіни, стояли двоє чоловіків, у кутиках рота стирчали цигарки, Кая вдихнула солодкуватий дим. Обоє зиркнули байдужкувато. Принаймні вона сподівалася, що так. Нижчий був чорний, напевно африканець. У вищого, білого, на чолі був трикутний рубець, ніби дорожній знак-попередження про небезпеку. У їхньому відомчому журналі «Політієт» вона читала, що на вулицях Гонконгу майже тридцять тисяч поліцейських, і це місто вважають
[4] Що вам потрібно? (
