У тій частині Осло і в тій родині, в якій вона народилася, на норвезьку не звертають уваги.
З рота в батька тхнуло солоними гнилими водоростями.
До будинку хтось увійшов.
– Привіт! – долинуло з передпокою.
Юнас хотів було побігти мамі назустріч, але батько утримав його за плече й показав на ще не накритий стіл.
– Які ж ви молодці!
Вона стояла в дверях у нього за спиною, і Юнас вгадував у її захеканому голосі усмішку. Він узявся квапливо розставляти чашки та розкладати прибори.
– А якого чудового величезного сніговика ви виліпили!
Юнас запитливо повернувся до матері, яка розстібала пальто. Яка ж вона гарна. Смаглява, темноволоса, як і він сам. З ніжним-ніжним виразом очей. Майже завжди. Майже. Тепер вона вже не така струнка, як на весільних фотографіях, але, коли недавно вони їздили відпочивати в село, він бачив, як чоловіки на неї задивлялися.
– Ніякого сніговика ми не ліпили, – сказав Юнас.
– Хіба? – наморщила чоло мама, розмотуючи довгий плетений рожевий шарф, який він подарував їй на Різдво.
Батько підійшов до вікна:
– Мабуть, сусідські діти.
Юнас виліз на стілець і визирнув на вулицю. А там, посеред газону, прямо навпроти їхнього будинку, і справді стояв незграбний сніговик. Очі та рот викладені камінцями, а ніс – із моркви. Капелюха та шарфа в нього не було, та й рука була всього одна – тонка гілочка, висмикнута, як здогадався Юнас, із парканчика. І ще щось було не так: сніговик стояв неправильно. Юнас відчував: сніговика треба було поставити обличчям до дороги, до відкритого простору.
– А чому… – почав було він, але батько його перебив:
– Я з ними поговорю.
– Навіщо? – запитала мама з передпокою. Схоже, вона розстібала блискавку на високих шкіряних чоботах. – Це нічого не дасть.
– Я не хочу, щоб моєю ділянкою хтось вештався. От повернуся й поговорю.
Мати у передпокої зітхнула:
– А коли ти повернешся, любий?
– Завтра.
– О котрій годині?
– Це що? Допит? – Батько промовив це із робленим спокоєм, і Юнас зіщулився.
– Мені б хотілося, щоб обід був готовий до твого повернення, – озвалася мати.
Вона увійшла до кухні, зазирнула в каструлю й зробила вогонь сильніше.
– До чого ці клопоти? – буркнув батько, відвернувшись до стосу газет, що лежав на диванчику. – Повернуся, і приготуєш.
– Ну, добре. – Мати підійшла до батька й обійняла його зі спини. – Невже тобі дійсно треба до Бергена проти ночі?
– Лекцію я читаю о восьмій ранку, – пояснив батько. – Година піде лиш на те, щоб дістатися від літака до університету. Не хочу навіть думати, щоб летіти першим рейсом.
Юнас помітив, як розслабилися м’язи в батька на шиї – мама знову добрала правильні слова.
– А чому сніговик дивиться на
