бути готова до п'ятнадцятого числа.
Я негайно повернувся до своєї кімнати, щоб узяти пістолети. Марія з саду, біля підніжжя мого вікна, передавала Еммі букетик чорнобривців, майорану і гвоздик; але найкрасивіша з них, через свій розмір і розкіш, була у неї на губах.
Доброго ранку, Маріє, – сказала я, поспішаючи отримати квіти.
Вона, миттєво збліднувши, коротко відповіла на привітання, і гвоздика випала з її вуст. Вона простягнула мені квіти, впустивши кілька до моїх ніг, а коли її щоки знову запалали, підняла їх і поклала в межах моєї досяжності.
Хочеш обміняти все це на гвоздику, яка була у тебе на вустах, – сказала я, отримуючи останні цукерки?
Я наступив на нього, – відповів він, опустивши голову, щоб знайти його.
–За те, що ви так потопталися, Я дам вам усе це за нього.
Він залишився в тому ж положенні, не відповівши мені.
–Дозвольте мені забрати його?
Потім він нахилився, щоб узяти його, і простягнув мені, не дивлячись на мене.
Тим часом Емма вдавала, що її зовсім не цікавлять нові квіти.
Я потиснула руку Марії, коли передавала бажану гвоздику, і сказала їй:
–Дякую, дякую! Побачимося після обіду.
Вона підняла очі і подивилася на мене з найзахопленішим виразом, який тільки можуть викликати в жіночих очах ніжність і скромність, докір і сльози.
Розділ XIX
Я пройшов трохи більше ліги і вже намагався відчинити двері, що вели до мангонів батька Еміґдіо. Подолавши опір запліснявілих петель і валу, а ще завзятіший опір пілона, зробленого з великого каменю, який, підвішений до даху на засуві, завдавав мук перехожим, утримуючи цей своєрідний пристрій зачиненим, я вважав, що мені пощастило, що я не застряг у кам'янистій трясовині, про поважний вік якої можна було судити за кольором застояної води.
Я перетнув коротку рівнину, де над болотистими травами домінували лисохвіст, чагарник і очерет; там бродили бритоголові млинові коні, бігали лошата і медитували старі віслюки, настільки пошматовані і понівечені носінням дров і жорстокістю їхніх погоничів, що Бюффон був би спантеличений, якби довелося їх класифікувати.
Великий старий будинок, оточений кокосовими та манговими деревами, мав попелястий, провислий дах, що виходив на високий, густий какао-гай.
Я не вичерпав усіх перешкод, щоб дістатися туди, бо наткнувся на загони, оточені тетиллалом; і там мені довелося перекочувати міцних гуадуа через хиткі сходинки. На допомогу мені прийшли двоє негрів, чоловік і жінка: він був одягнений лише в бриджі, і його атлетична спина блищала від характерного для його раси поту; на ній була синя фула, а замість сорочки – хустка, зав'язана на потилиці вузлом і перев'язана поясом, що прикривав її груди. Обидва носили очеретяні капелюхи, з тих, що швидко стають солом'яного кольору, коли їх мало використовують.
Ця сміхотлива парочка, що курила, збиралася з'ясовувати стосунки з іншою парою лошат, чия черга вже підійшла до батога; і я знав чому, бо мене вразив вигляд не лише чорного, але і його супутниці,
