вже з-під снігу виходить зеленим. Тут – пролісок, крокуси, там – кульбаби, конюшина. І весь сезон рослини, змінюючи одна одну, вкривають ґрунт зеленню, на зиму ляжуть на нього (в лісі – іще й з гілочками, листям і голками), зігріють, перетворяться на гумус, а «потом – все опять повторится сначала». Звісно, «цар природи» може влаштувати чорний пар на самому зрізі річки – і прощавай, річко! Або пояружити чорноземні степи. Але так чинити і невдячно, і невигідно.
Простіше, набагато простіше й вигідніше не йти наперекір природі. «Все, что нам назначено природой, надо благодарно принимать!»
Півтора десятка років тому я писав: «Довелося мені побачити поля, ферми, сади-городи в багатьох країнах. І після цього найбільш незрозуміле, «невкладуване» враження від рідних полів-городів – вони голі! Голі пізнім літом, коли майже все вже зібрано і тільки бур’яни «кують» робочі місця полільникам на майбутній сезон. Голі восени, коли лежать переорані/перекопані, кинуті на півроку під невблаганні дощі та ерозію. Голі безсніжною зимою. Голі навесні, коли дозрілий, у самому соку ґрунт чекає 5–7 тижнів теплолюбних пестунок. Голі в нескінченних міжряддях у розпал літа. За що, навіщо ми їх так? І чому тільки ми – так!
Чому в США ґрунт покритий що попадя цілий рік – овочами, травами, квітами і покривними культурами, що змінюють одна одну і розумно розподіляють простір, світло, вологу та поживні речовини? Можна заперечити, що, мовляв, Америка нам не указ. Але ж «ніжкам Буша» дав ім’я не наш президент!
Честь залишити своє ім’я в «ніжках» нам поки не до снаги, тож хай стане бажання зрозуміти, що це – честь! Що ми з нашими кращими в світі землями і чудовими природними умовами маємо хоча би самих себе досхочу і смачно (смачніше за всіх!) годувати.
Тривалий час ми заколисували совість словесними трюками на кшталт зони ризикованого землеробства. Проте досить розпитати про землеробство людей, що побували в Ізраїлі, або уявити собі китайську «ріллю», як візьметься ніяково нам кивати – якщо не на дощ, то на посуху, а то й узагалі на дядю.
Треба переламати себе, традиції, опору на досвід наших заслужено шанованих предків, які побували в полоні забобонів та підступних миттєвих успіхів, і повернутися обличчям до ощадливого землеробства, котре дозволяє досягти кращих результатів при менших витратах».
Цікаво озирнутися назад й «оддалік» послухати те, що говорилося тоді. Неприйняття статус-кво у мене не зменшилося. Тоді мене «зворушували» польські овочеві набори на наших (українських!) прилавках, але й понині ми задовольняємося польськими (?!) яблуками та часником. «Садок вишневий коло хати» – поетична візитівка України, і раптом – міграція на еталонні українські чорноземи дарів природи з польських мізерних підзолистих земель. Знаю про скудність польського ґрунту не з чуток – під час стажування у Польщі мав можливість відчути аромат тамтешньої землі й розім’яти її в жмені.
Так само боляче бачити мені восени (і не тільки восени)
