Нехай тобi Бог помага!
Уляна (обрадовавшись, бросается к нему). А, мiй Олексiєчку! Де ти узявся? Я тебе цiлий ранок бажала.
Олексий (сердито и отворачиваясь от нее). Дурний, що i прийшов, не чув би об своїм нещастi.
Уляна (испугавшись). Ох, менi лихо! А що там за нещастя?
Олексий. Тобi лихо? Не знаю кому! Ох-ох-ох! От правда на свiтi! Здоров, Степане! Поздоровляю тебе засватавшись!
Стецько (важно). Спасибi.
Олексий. Так оце увечерi до Уляни i за рушниками пришлеш?
Стецько. Пришлемо.
Олексий. Боже ж вам помагай! (Медленно идет.)
Стецько. Спасибi.
Олексий (все уходя, горестно). Прощай, Уляно!
Стецько. Iди здоров!
Уляна (в сторону). О батечки! що менi робити? Вiн нiчого не зна, та й сердиться i утiка, коли менi свiт не милий. Як би його зупинити? (Громко.) Олексiю!
Олексий (в сторону). Схаменулась! Нехай покортить! (Будто не слышит и все идет.)
Уляна. Олексiю-бо!
Олексий (останавливаясь). А чого там?
Уляна. Чого-бо ти сердишся?
Олексий (возвращаясь к ней). Чи се ж таки правда, що ти iдеш за його?
Уляна. Так що ж, що правда?
Олексий (поет).
Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?
Чи се ж тая дiвчинонька, що я женихався?
Женихався, не смiявся, хотiв її взяти,
Уродила товариша, нечистая мати!
Чи ждав же я бiдиноньки такої на себе,
Щоб почути в дiвчиноньки, що не йде за мене,
Не за мене, за другого йде моя дiвчина!
Що робити? Тiльки iти свiт за очима!
Уляно, Уляно! як же менi не сердитись? Як менi стояти i слухати, що ти, забувши, як десять разiв божилася, ген там, на Холоднiй горi, у лiску, як з тобою за горiхами ходили, що нi за кого не пiдеш, опрiч мене, а тут при менi кажеш, щоб присилав за рушниками… Грiх тобi, Уляно! Занапастила ти мене! Я ж кажу: коли се правда, що ти iдеш за Стецька, що у посмiх на увесь город за навiженного, за дурня…
Стецько (зевавший по сторонам, наконец вслушался в последние слова). Брешеш, брешеш, брешеш! Оце вже, голубчику, брешеш! Тривай лишень: я ще не зовсiм дурний, а батько каже, коли ще й вiн не бреше, що в мене не усi дома. Та дарма: хоч би i дурний, так хiба не можу женитися? Тут не розуму треба; я вже знаю.
Олексий. Так що ж у тiм, що оженишся, та як не вмiтимеш жiнку содержать? Треба її годувати. Ніякої худоби не стане, коли не будеш сам робити! А вмiєш ти що робити?
Стецько. Робити, пожалуй, вмiю, так талану щось нема. Раз батько таки протурив мене на тiк. Дарма, я i пiшов, узяв цiп i молотю з дядьком Панасом, а вiн ще, братику, лисiший, чим мiй батько. Я чи вдарив раз по сноповi, чи нi, а його як учищу замiсть снопа та по лисинi, а вiн як гепне об землю, так сторчака i дав! (Смеется.) А я собi: ких, ких, ких! кишки порвав регочачись. Годi пiсля того часу молотити! Батько сказав: нема талану, лучче чумакувати та у дорогу ходити.
Олексий. Ходив же ти у дорогу?
Стецько. Ходив.
Олексий. А куди?
Стецько. З
