возний, я вас поважаю i зараз iду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого веде, – може, воно i добре буде, коли ваша доля щаслива.
Возный и выборний.
Ой доля людськая – доля єсть слiпая!
Часто служить злим, негiдним i їм помагає. (2)
Добрi терплять нужду, по миру товчуться,
I все не в лад їм приходить, за що не возьмуться. (2)
До кого ж ласкава ся доля лукава,
Такий живе як сир в маслi, спустивши рукава. (2)
Без розума люди в свiтi живуть гарно,
А з розумом та в недолi вiк проходить марно. (2)
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до iнших дуже гречна, а до нас спесива. (2)
(По окончании пения уходят.)
Сцена переменяется й представляет внутреннось хаты Терпилихи.
Терпилиха прядет, Наталка шьет.
Терпилиха. Ти оп’ять чогось сумуєш, Наталко! Оп’ять щось тобi на думку спало?…
Наталка. Менi з думки не йде наше безталання.
Терпилиха. Що ж робить? Три роки уже, як ми по убожеству своєму продали дворик свiй на Мазурiвцi, покинули Полтаву i перейшли сюди жити; покойний твiй батько довiв нас до сього.
Наталка. I, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старостi, а умерти бiдним; вiн не виноват.
Терпилиха. Лучче б була я умерла: не терпiла б такої бiди, а бiльше через твою непокорность.
Наталка (оставляя работу). Через мою непокорность ви бiду терпите? Мамо!
Терпилиха. Аякже? Скiлько хороших людей сватались за тебе – розумних, зажиточних i чесних, а ти всiм одказала; скажи, в яку надежду?
Наталка. В надежду на Бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать – хорошi люди!
Терпилиха. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко – чому не люди? Кого ж ти думаєш – може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, – мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.
Наталка. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi – нехай вони собi тямляться!
Терпилиха. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.
Наталка. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.
Терпилиха. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.
Наталка (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).
Ой мати, мати! Серце не вважає,
Кого раз полюбить, з тим i умирає. (2)
Лучче умерти, як з немилим жити,
Сохнуть з печалi, щодень сльози лити. (2)
Бiдность i багатство – єсть то Божа воля;
З милим їх
