у сироти?
Микола. Так ти, бачу, такий, як i я – безприютний.
Петро. Нема у мене нi кола, нi двора: весь тут.
Микола. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити.
Петро. Правда твоя, брате; но я, благодаренiє Богу, до сього часу прожив так на свiтi, що нiхто нiчим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що i ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рiдного брата. Будь моїм приятелем…
Те же и возный выходит от Терпилихи с перевязанною рукою шелковым платком.
Выборный – в белом рушнике через плечо, каковые дают в Малороссии старостам при сватанье.
Возный выходит вперед и прохаживается впоперечь сцены с довольною миною.
Микола и Петро стоят в стороне поотдаль, а выборный громко говорит в дверь Терпилихи.
Выборный. Та ну-бо, Борисе, iди з нами! Менi до тебе дiло єсть.
Терпилиха (в своей хате). Дайте йому покой, пане виборний! Нехай трохи прочумається.
Выборный. Та надворi швидше провiтриться.
Терпилиха. В хатi лучче: тут нiхто не побачить i не осудить.
Выборный. За всi голови! (Отходит от двери.) Не стидно, хоть на сватаннi i через край смикнув окаянної варенухи. (Увидя Миколу.) Здоров, Миколо! Що ти тут робиш? Давно вернувся iз города?
Возный. Не обрiтається лi в городi новинок каких курйозних?
Выборный. Адже ти був на базарi – що там чути?
Микола. Не чув, далебi, нiчого. Та в городi тепер не до новин; там так старi доми ламають, та улицi застроюють новими домами, та кришки красять, та якiсь пiшоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пiшки, що аж дивитись мило.
Возный. Дивитись мило, а слухати, що мiщанство i купечество говорить, чи мило, чи нi?
Выборный. А що ж вони будуть говорити? Не тепер же та й не од себе видумали таку перестройку города. Хто ж виноват безпечним людям, що не запаслися заздалегiдь деревом, досками i дранню. Од того i тяжко. Ви думаєте, весело i старшинi принуждати других виполняти те, що їм велять. Та що ж робить, нiгде дiтись, коли треба управлятись.
Возный. Що правда, то правда; трохи крутенько загалили, так i те ж треба сказати, що всякий господар для себе ж i строїть.
Микола. Iншi хати такi були, що якби не велiли порозламовати, то б од вiтру самi попадали i подавили б своїх хазяїнiв. Коли прислухатись, хто бiльше гримає на сю перестройку, то однi тузи, багачi. А середнього розбору мовча строять. Да уже ж i город буде, мов мак цвiте! Якби покойнi шведи, що згинули пiд Полтавою, повставали, то б тепер не пiзнали Полтави!
Возный. По крайнiй мiрi – теє-то як його – чи не чути чого об обидах, спорах i грабежах i – теє-то як його – о жалобах i позвах?
Выборный. Та що його питати: вiн по городу гав ловив та витрiшки продавав… (К Миколе.) Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш – вiн заручився.
Микола. Поздоровляю вас, добродiю… А з ким же Бог привiв?
Возный. З найкращою зо всього села i всiх прикосновенних околиць дiвицею.
Выборный. Не скажемо, нехай кортить! (Отходя.) А се що за парубок?
