коли вiн в полi, тогдi вiн на волi.Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле,
Тогдi б ти згадала, кого обижала.
Петро и Микола.
Петро. А що, Миколо! яка чутка?
Микола. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти.
Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.
Петро прячется.
Микола и Наталка.
Наталка (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.
Микола. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного?
Наталка (печально). Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом.
Микола. Ну, що ж? Возний – не взяв його враг – завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?
Наталка (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його.
Микола. Петра? (Поет.)
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
Наталка (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бiдна! (Помолчав, указывает на реку.) Бачиш Ворскло?… Або там, або нi за ким.
Микола (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.
Наталка. Ти, менi здається, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був.
Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер.
Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет уйти.)
Микола (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв’яжись од мене.
Наталка. Говори ж – що такеє?
Микола. Хочеш бачити Петра?
Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?
Микола. Вiн тут, та боїться показатись тобi, потому що ти посватана за возного.
Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана… Та ти обманюєш!..
Микола. Не обманюю – приглядайся! Петре, явись!
Наталка при появлении Петра вскрикивает: «Петро!» Петро вскрикивает: «Наталка!», оба стремятся друг к другу, обнимаются.
Немая сцена.
Микола (поет).
Поблукавши, мiй Петрусь
До мене оп’ять вернувсь.
Ой, лихо, не Петрусь,
Лице бiле, чорний ус.
Петро. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись.
Наталка. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе – божусь…
Микола
