хмари просіювалося сонце, виглядали цілі клапті голубого неба. Я побачив ці голубі шматки, коли підвів голову – буде погода.
«Навіщо?» – подумав я.
Я спитав себе: «Навіщо?» й спинився. Оглянувся. Повз мене пройшли двос незнайомих молодиків, жваво жестикулюючи. Вони сперечалася про нову марку мотоцикла. Уривок розмови, що долетів до мене, сповнив моє єство глухим, якимось ниючим роздратуванням. Так починає боліти зуб, коли ще не усвідомлюєш цей біль. Або не хочеш усвідомлювати, намагаючись загнати біль туди, звідки він виник. Це відбувається інтуїтивно, надто коли ти зайнятий чимось іншим. Я ж не був нічим зайнятий. І в цьому була найбільша прикрість і причина того, що біль ростиме, поки його не спиниш. Чим спинити, я не знав. Просто стояв на тротуарі, люди обминали мене, я ловив уривки їхніх розмов, намагаючись хоч за щось ухопитися, і майже відразу губив ту тоненьку ниточку, за яку щоразу хапався.
Уривки розмов, за які я намагався вхопитися, нічого не давали й нічого не пояснювали.
– Він учора нагадав мені…
– Відчуваєш, якого це кольору?..
– Чому не повернеться?
– Він так сказав.
– Вір його словам…
– Не вірю.
– Не віриш, що я теж можу мати власний гонор?..
Я перестав слухати, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, зримому. Але зір ні на чому не зупинявся.
Я поводив головою туди-сюди. Знайомі мені будинки, ось ту крамницю я добре знаю, у цей двір теж заходив.
Світ довкола мене був той самий, що й учора. Просто я був іншим. Але що з того, коли я не сприймав уже так, як мав би все сприймати сьогодні. З моєї самотності слід було виборсуватися. Але майже відразу я усвідомив, що не зроблю цього. Я не хотів далі грати ніякої ролі.
Хтось наштовхнувся на мене, пробурмотів лайку, потім вибачення. Це був уже літній чоловік, за хвилю перед цим, певно, заглиблений у свої думки. Я подивився, як він іде вулицею трохи перевальцем, згадав його здивований погляд, широкий ніс, що, здавалося, з цікавістю принюхався до мене. З цікавістю, але без здивування, на відміну від його господаря. Чоловік не спинився, здивування згасло так само раптово, як і з’явилося, і я зрозумів, що немає ніякого сенсу чипіти далі отак посеред вулиці.
Я подивився в тому напрямку, куди йшов, і побачив білу арку центрального міського парку. Не вагаючись і миті, я попрямував до входу. Затримався лише на східцях, збився з ритму ходи, переступив з ноги на ногу і пішов далі. Мене збила думка, що в парку робити мені нема чого.
І все ж я зайшов до парку, пройшовся центральною алеєю, опинився біля воріт дитячого містечка. Діти бігали між мініатюрними замками, сідали на великого зеленого крокодила, відлитого з цементу, спускалися з гірки-теремка. Я любив приходити сюди з Іринкою, любив бачити її здивування, з яким вона підходила до теремка, заглядала знизу догори, де на краях даху теремка сиділи кумедні птахи, віддалено схожі на півнів.
«Біжи!»
Я
