мала бути єдиною?..
Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент – виживе воно все-таки чи ні?..
Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?
«Схоже на те», – втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній – чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.
– Ви Андрій Платонович?
Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під’їзду.
Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій сорочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим, чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.
– Я Андрій Платонович.
Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…
– Ходімо, – сказав я, щоб погасити роздратування.
– Дякую, – хлопець явно зніяковів. – Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…
– Речі? – витріщився я на нього.
– Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.
– Магдалени… Григорівни?
– Так.
Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.
Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…
«Ого-го, – подумав я. – Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».
– Ходімо, – я вимовив це якомога спокійніше.
Ми зайшли до під’їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.
Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.
«Здається, цієї весни у нас білили під’їзд, – подумав я, – здається, білили, було це у травні, скоріше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»
Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з’явилася.
Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов
