не знаєш? – іронічний Магдин погляд, під яким я почервонів, як рак, прицвяхував мене до крісла. Я знизав плечима. Утома, що її я відчував уже на підході додому, огортала дедалі більше, не допомагала навіть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.
– Усе ще владнається, – сказав я, намагаючись не позіхати, але це не вдалося. – Усе владнається… Я ж отримую зарплату.
– Ні, – сказала Магда і підвелася. – Ні, любий мій чоловіченьку. Так далі тривати не може, невже ти досі не збагнув?
Вона стояла навпроти мене – ставна, вродлива і… чужа. Те, що вона мені чужа, я відчув майже фізично, навіть здивувався, що помітив це лише зараз, а ще вранці думав зовсім інакше.
Дивна річ, наступної миті прийшло відчуття, що я теж чужий.
Чужий самому собі. Відчуття росло, і не в силі збагнути, що зі мною діється, я заплющив очі. Я став провалюватися кудись униз, проламував якісь стіни й підлогу, але робив це безшелесно, безболісно, відчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.
«Куди я лечу?» – подумалося мені. Політ не припинявся, а перейшов у іншу якість – тепер я ковзав по гладенькій поверхні, теж гладко, майже не відчував доторку до тієї поверхні, начеб добре начищеного паркету, власним тілом.
«Куди я падаю?» – ще встиг подумати я.
Поруч наче жебоніла річка, щось приємно плюскало коло самого вуха, і цей плюскіт навівав блаженний спокій, якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.
«Треба відповісти на цей голос», – сказав хтось поруч.
Треба відповісти, але ж для цього треба розплющити очі, зараз, зараз розплющу…
Коли ж я розплющив очі, Магди у кімнаті не було. Щось тенькнуло у мене в грудях. Я підвівся і знову сів у крісло.
«Так, – подумки сказав самому собі, – так, дідько його візьми!..»
І не міг збагнути для чого кажу, точніше, думаю. Хіба, щоб заспокоїтись…
– Магдочко! – покликав голосно.
Ніхто не відповів. І не відповість, зрозумів я наступної миті. Поволі підвівся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженіший момент нашої суперечки…
Не знаючи, що мені робити – плакати чи сміятися з такої оказії, я пройшов на кухню. Клаптик сірого паперу (стандартний аркуш, розірваний надвоє) завважив на столі майже відразу.
«Сюди я більше не повернуся, – застрибали перед очима нервово виведені букви. – Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»
На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продовження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.
«Химера», – сказав я собі.
Авжеж, це
