таймі?
– Прибавлять обертів, ось побачиш, – відповідали зліва. – Наші бережуть сили. Пригадай, як Добрич міг легко переграти того другого.
– Тоді чого ж не переграв?
– А ти бачив, які вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб підкували вже в першій половині?
– Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені до лямпочки, – втрутився в розмову третій голос. – Ти спершу виклади все, що в тебе є, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.
Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п’яти.
«Робітник, – чомусь подумалось, – токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»
Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього – гри, прикидання, удавання.
«Нікому не цікава твоя думка, заспокойся», – наказав я собі. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силі позбутися його, я вибрався з черги і швидко пішов геть від стадіону.
Проте голоси за моєю спиною звучали ще довго.
– Розумієш, любий, врешті-решт справа не в цій квартирі, не в тому, скільки у нас кімнат, – каже Магда.
– А в чому ж?
– Як би тобі це пояснити?.. Ти надто багато надій подавав, золотко. Пригадай, як ти обіцяв, що будеш іти вгору, варто нам лише закінчити інститут. Як будеш робити мало не геніальні відкриття. Де вони, твої успіхи і твої відкриття? Твоя кар’єра? Твої всесильні друзі? Ти, здається, хотів розпочати свою справу, стати бізнесменом? Що ще?
Я не відповів. Мені було байдуже. У кімнаті стояла мертва тиша, а десь унизу, на вулиці, буденно дзеленькали тролейбуси, гули автобуси, натужно ревли, рушаючи, – ми жили поруч із зупинкою. Там був свій ритм, тепер, увечері, трохи притишений, але він не діяв, життя пульсувало – і його ніяка сила не спинить.
Тиша в нашій кімнаті була частинкою нашого ритму, точніше, аритмії. Ця аритмія не так давно почала давати про себе знати дедалі частіше й частіше, і спинити, налагодити плин часу, судженого для нас обох, з якоїсь пори не стало снаги. Підсвідомо я давно відчував, що так має трапитись, але тішив себе ілюзією, що все обійдеться і цього разу.
– Чому обов’язково повинен був робити відкриття? Хіба не можна просто жити, як живуть інші люди? Он скільки безробітних…
– Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподіваннями. Чекаючи тебе сьогодні, я відчула це особливо гостро. Я надто вірила тобі колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом
