про футбол народилася зненацька. Далі я вже думав лише про те, як потрапити на стадіон і не запізнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, ніби моя присутність була там конче потрібна.
Коли відверто – уболівальником я був поганеньким: ще за збірну уболівав, трохи за київське «Динамо», ну, й за місцеву команду, але стадіон відвідував вряди-годи. На відкриття сезону ходив, потім ще раз – той же Левчук затяг. Мені було цікаво тільки в найнапруженіші моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри місцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На результат матчу я своїм криком не вплину, бути уболівальником-фанатиком не вмію, то чого ходити?
«То чого ходити?» – подумав я і збагнув, що сьогодні є потреба побувати на футболі.
Може, в тому, що люди прагнуть на стадіон, є незрозуміла мені доцільність? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцільність мусить бути. І я подумав, що сьогодні наша команда має виграти, обов’язково виграти, і хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадіоні.
Так, я сьогодні справді палко бажав виграшу нашої команди. Мені раптом, коли опинився коло стадіону, серед вируючої юрби, здалося, що це буде й мій виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побіг до трибун, що глухо шуміли.
– Тю, навіжений, – сказала тітка-контролер.
– Уже встиг очі залити, – осудливо підтакнула її напарниця. Я знайшов свій сектор (тут, виявляється, теж сектори), але моє місце було зайняте. На ньому сидів якийсь рум’янощокий дядечко в картатому піджаку. Він жваво обговорював зі своїм сусідом, хто гратиме сьогодні у захисті господарів поля замість травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змістять із центру Варченка.
– От побачиш, буде якийсь новачок, – рубав повітря волохатою рукою його сусід. – Може, й новий легіонер.
– Набридли ці Барбіками і Вікичі-Мікичі до оскоми, – не погоджувався рум’янощокий. – Та й тренер наш не любить таких експериментів. Інша річ, якби ми були в групі лідерів чи мали надію на медалі.
– Любить – не любить, а треба ставити.
– Краще не ризикувати, – вже сердився дядечко, наче його сусід був тренером. – Гра відповідальна, має бути реванш, і оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз універсал.
– Тоді знову в захист Кулиняка? – копилив губу сусід. – Значить, захищатися, коли треба вигравати?
– Я цього не сказав…
– Дозвольте, – втрутився я.
– Чого тобі? – рум’янець у дядечка став ще виразнішим, певно, він був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.
– Ось, – простяг я квиток.
– Ат, – махнув він рукою. – Хіба тобі місць бракує?
Вільні місця були – і в цьому, і в інших секторах, але вище. Отже, гірші.
«Ат, який з мене вболівальник», – подумав я і поліз нагору.
Через кілька хвилин розпочався матч. Цікаво, хто там у захисті з лівого краю – універсальний Варченко чи якийсь
