на бокову алею, поволі бреду між рядками тоненьких берізок, потім повертаю ще на одну. Тут нарешті знаходжу лавочку, на якій ніхто не сидить. Моя спина торкається прохолодного дерева. Заплющую очі й намагаюся ні про що не думати.
Думки, однак, самі лізуть до голови.
Тисячі й мільйони людей опинялися в становищі покинутих, їм було боляче. Це якщо кидали кохані. Дружини, яких любили. У мене зовсім не було болю. Не було вже й порожнечі. Десь у глибині пульсувала думка, що нічого, по суті, не втрачено. І раптом я зрозумів – це виправдання. Це моє намагання виправдатися.
Я підвів голову. Алея була довга і прохолодна. У глибині її маячіло кілька людських фігурок, на сусідній лавці сиділи двоє дівчаток і читали книжку. Одна з них подивилася у мій бік, посміхнулася, шепнула щось подружці. Ось вони вже обоє захихотіли.
Я відвернувся, тамуючи знову несподівано виниклу злість. Другий кінець алеї відкривав шматок лугу, що прилягав до парку, там, удалині, було ясніше, ніж на цій затемненій алеї.
«Може, мені піти туди?» – подумав я.
Я підвівся і знову сів. Ця алея була таки моєю, вона належала моїм думкам, і навіть дівчата, що знову читали книжку, якби вони знову засміялися, уже мене не роздратували б. Я подумав, що алеї, можливо, саме й не вистачає цих дівчат, які змушували мене думати про них, хоч я не мав ні найменшого бажання з ними знайомитися. Якби хтось сів поруч дівчат, я сприйняв би його так само, як необхідне доповнення до алеї. Мене знову окутувала байдужість.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
