байдужості. То ж я так і йшов – поволі і байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й більше, принаймні мені так здалося.
Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.
– Що ж вам наказано забрати? – спитав я.
– Плаща і рожеве плаття. І сумку, яка стоїть у шафі.
– Беріть, – байдуже сказав я. – Відчиняйте дверці й беріть.
Він підійшов до шафи, так, ніби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримів у дверцях, потім сам повернувся до мене.
– Може, ви дістанете?
– Ні, вже, вибачте, – сказав я. – Діставайте, що хочете.
Він заглянув і вийняв сумку, наповнену речами. Потім вийняв плаща і рожеву сукню – я любив, коли Магда її вдягала. Діставши все це, він знову повернувся до мене, подивився співчутливо.
– Не розумію, – сказав він. – Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.
– Так воно і е, – сказав я.
Він зняв плаща і сукню з плечиків, акуратно склав їх, дістав з кишені чималий целофановий мішечок і засунув їх туди. І саме цей жест, ця акуратність, не знати чого, ще дужче розізлили мене. Мені захотілося викинути цього нахабу за двері, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз із четвертого поверху. Чесне слово, мені було б навіть приємно, якби я почув його розпачливий крик, і анітрохи не соромно.
«Цього тобі тільки не вистачало – зчинити бійку», – встиг подумати я, перш, ніж ступив крок до нього.
Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового зросту й однакової комплекції. Він лише був на років п’ять, а може, й більше, молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.
«Усе повторюється, – подумав я, – невже справді все повторюється? Невже цей молодик – я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»
– Ви, здається, хочете щось запитати? – сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.
– Так, – сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. – Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?
– Так, – сказав він.
– Поздоровляю, – глумливо сказав я і навіть не намагався приховати цю глумливість. – Поздоровляю і бажаю всіляких успіхів!
– Дякую, – сказав він. – Тільки іронізувати не слід. Я справді закінчив університет і маю свої плани.
– І ви, звичайно, подаєте неабиякі надії? – спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. – Чи й маєте вже своє підприємство? Може, банк?
– Яке це має значення?
– Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.
Він примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в мені росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий міг підслуховувати нашу розмову.
Той
