товариша на посту. До побачення.
– До побачення.
Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там – як уже пощастить.
І тут я побачив, що на вулиці з’явилася машина. Легкова. Коли вона під’їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «ауді». Двері машини відчинилися, і чоловік, що висунувся із салону, сказав:
– Пробачте, вас не треба підвезти?
– Ні, – відповів я здивовано.
Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрічався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі.
Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.
І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, – геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.
– То ви не хочете, щоб я вас підвіз? – спитав чоловік, дуже схожий на мене. – Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».
– Звертатися на «ти»? – Я намагався щось пригадати і не міг. – Пробачте, я таки вас не знаю.
– Донедавна я тебе теж не знав, – сказав мій двійник чи хто там. – Але дізнався. І хотів зустрітися, познайомитися ближче. Бо ж братам врешті-решт треба познайомитися. Хіба не так?
– Братам?
– Так. Хіба тобі мати нічого не розповідала?
– Вибачте, але ні…
– То, може, сядеш до мене у машину?
– Я…
Я не знав, що робити. Хто він – справді двійник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двоє братів – Михайло і Марко. Ще один брат? За віком – він мій ровесник. Брат-близнюк? Звідки б йому взятися?
У цей час у чоловіка в машині запищав мобільник.
– Так, – сказав він. – Зрозуміло. Негайно вирушаю.
Тоді повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.
– Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..
Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Уже розтулив рота. Але крику не було.
Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути, але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.
Насамперед – поснідати.
Нашвидкуруч умившись, я оспустився. Перетнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин уже заходив до найближчої кав’ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.
«Що
