бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.
Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї – дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..
Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..
А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.
Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з’явилися на світ, уже відчували себе приреченими.
– Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.
Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.
– Алло, я слухаю, – почув зовсім поруч лагідний мамин голос. – Це ти, Михайлику?
– Ні, я. Доброго ранку, мамо.
– Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?
– З міста, звідки ж іще.
– Я гадала, може, ти..
– Ні, я не приїду. Магда у вас?
– Ні, – здивовано сказала мама. – Вона мала приїхати?
– Ні, – поквапно відповів я.
– Тоді чому ти питаєш?
Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя – у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.
– Бачиш… вона…
– Що трапилось, Андрійку?
– А що мало трапитись? – вдавано бадьоро спитав я.
– У тебе голос якийсь дивний…
– Дивний? Тобі здається, мамо. Яка у вас погода?
– Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаєш?
– Так. Я думав, може, у вас дощ. Іринка здорова?
– Звичайно.
– Що нового у Мишка?
– У Мишка? Він приїжджав минулої неділі. І вчора дзвонив.
– А Оля?
– Прислала листа. У Тіночки зубки прорізалися.
– Подія.
– Не смійся, Андрійку. То таки подія. А чому ти спитав за Магду?
– Ну, вона мала їхати вчора. Потім передумала. А ввечері сказала… сказала, що зробить мені сюрприз, і вранці кудись зникла.
– До подруги або на базар поїхала.
– Може, й так.
– Ти щось приховуєш, Андрійку…
– Нічого я не приховую, мамо.
– Може, я подзвоню ввечері?
– Не треба. Я сам подзвоню, коли Магди не буде.
– Ну, як хочеш…
