що… – я затинаюся на хвилю, – що я одержу в будинку, який будував завод. Власне… – затинаюся знову, – власне, заради квартири я й перейшов до вас працювати.
– Он як? – вкрай здивовано мружить очі шеф. – Але я не пригадую жодної розмови про квартиру. Хіба ви розмовляли з директором…
– Так, саме з директором, – брешу я.
– То йдіть до нього.
– Я думав, я гадав, що ви…
– Чим же я можу вам допомогти? – каже шеф. – Квартир нашому конструкторському бюро не виділяють. І не виділять. Коштів купити ми не маємо. Хіба що беріть кредит. Беріть кредит і будуйтеся.
– То в мене нема ніякої надії? – підводжуся, і стілець знову противно скрипить.
– Чому нема? – встає шеф. – Працюйте. Може, колись завод знову почне будувати для своїх працівників. До речі, скажіть, хай зайде Комаров. Він потрібен мені… – шеф так і не договорює, навіщо потрібен Комаров, і я зачиняю двері.
Коли я повернувся до свого сектора, в очах колег угледів здивування. Невже вони щось таки прочитали на обличчі? Я поволі підійшов до Вадика, недбало кинув на стіл сигарети, пачку вафель, сів на своє місце.
– Комар, – намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав я. – Тебе шефуньо, – вкладаю якомога більше іронії в це слово, – викликає.
– Ти що, був у нього? – витріщився на мене Комаров, навіть не пробуючи пригасити цікавість.
– У коридорі зустрів, – збрехав я.
Насвистуючи, Комаров подався до нашого начальника. Веселий чоловік. Ось у кого ніколи не бракує ідей, думок, пропозицій. І ще – впевненості. На всі випадки життя.
– Що з тобою, Андрійку? – зненацька спитала Олена, і погляд її великих сірих очей я перехопив на собі.
– А що зі мною? – знизав плечима, та все ж кругловиде Оленчине обличчя розпливлося на якусь мить у німому запитанні.
– На тобі ж лиця нема.
Вона дивиться так жалісливо, що мені хочеться вибігти з кімнати. Виходить, я нікудишній конспіратор, якщо все написано на моєму носі. А я ще й до буфету заглянув – і Вадикове замовлення виконав, і ніби заспокоївся.
Та зовсім заспокоїтися так і не зміг упродовж цілого дня. Робота не йшла до рук – ні за столом, ні біля кульмана. Я вдавав, ніби щось роблю, чимось займаюся, аби лише не розмовляти з колегами. Оленка, правда, перестала дивитися жалісно, певно, відчула, що мені це неприємно. Якщо вже на те пішло, то, навпаки, я завжди шкодував її. Бо мені відомо, що в неї вдома, крім двох миловидних діток – хлопчика і дівчинки, є ще й п’яничка-чоловік, який то вирушає в далекі мандри по великі заробітки, але так нічого й не привозить, то влаштовується на роботу в нашому місті, то йде торгувати на ринок. Знаю це не від Оленки, мені розповідала Стольцева із сусіднього відділу, я ж мав необережність якось проговоритися Вадикові, він Люсьці, а та якось отак собі безпосередньо в присутності цілого сектора поспівчувала Оленці. Оленка нічого не сказала, здається, навіть віджартувалася, що такий уже вдався
