і Хому з Аксьоном повезли від нас назавжди.
Хому поховали в його рідному краї на Волині в Маневичах, де жила його названа матінка, а луганчанина Аксьона, котрий осиротів при живих батьках, спалили і прах поховали на Байковому цвинтарі в Києві.
– По якому ж це воно? – спитала вона. – Якщо друзі-нерозлийвода, то й на тому світі нерозлийвода. Їх треба було поховати поруч. Колись навіть друга-коня ховали в одній могилі з воїном.
– Хтось не подумав. І що тепер зробиш?
– Зробиш. Навіть смерть можна поправити. І не думай, що це зробить хтось вищий за тебе.
«Мам… я не вернуся додому…»
Хома повернувся. Аксьон – ні.
Єгер сидів у машині такий нашорошений, ніби я пішов зачищати театр, а він прикривав мене знадвору. Сердега уже заморився чекати, поки ми з Чекаленком реготали з кацапів і псів.
Замість виправдання я показав йому запрошення, і Єгер, прочитавши його, видав точнісінько такий звук, як фазан-забіяка:
– Го-го-го!
– Що «го-го-го»? – спитав я.
– Круто! – сказав Єгер. – Ти його додавив.
– Кох-кох-кох, – заквоктав і я по-фазанячому.
– Що «кох-кох-кох»?
– Нікого я не давив.
– Добре, – погодився він. – Не давив. Але, виявляється, з цими людьми можна працювати.
– А чого ж! – сказав я. – Можна. Особливо з упертими. Люблю впертих людей.
– Чому впертих?
– Бо ті, що відразу з усім погоджуються, обіцяють, світять до тебе зубами, – ніколи ні чорта не зроблять. Скажуть: вибачайте, не вийшло. А вперті як? Вони спершу впираються, огинаються, потім сердяться, далі закипають гнівом і ненавистю, а тоді дивись – усе зроблено. І коли зроблено – вони починають радіти, як діти. Тому, що вдалося, вийшло… І дякують тобі за те, що їх напоумив.
– Маляре, – сказав Єгер. – Ти великий…
Він довго не міг підібрати слова.
– Хто? – підігнав його я.
– Забув, як того педагога. Коротше, ого-го-го!
Ми ще заїхали в мерію, в університет, бібліотеку (тут мені дуже кортіло взяти Квітку-Основ’яненка, щоб перечитати «Шельменка-денщика», але його там не було), потім ще перекусили в піцерії, і, коли вихопилися за місто, вже йшлося до вечора.
Немає кращої пори за травень. По обидва боки дороги стелилися ясно-зелені поля, які переливалися смарагдом, малахітом і ніжно-шовковим єдвабом. По небу пливли білі хмари, кожна з яких мала форму великого звіра, – пливли білі ведмеді, слони, бегемоти, верблюди, час від часу вони напливали на сонце, і тоді поля мінилися всіма відтінками зеленого, синього і золотого.
– Кох-кох-кох, – сказав я, бо ми доїжджали до того місця, де зводили рахунки півні-фазани.
– Го-го-го, – відповів Єгер. – За територію.
За територію. Уже минув рік, як ми воюємо за неї, хоч, коли їхали сюди торік на початку травня, думали, що впораємося за кілька днів. Ми їхали сюди без ваших наказів, панове генерали, ви ще колупалися в носі, тримаючи
