поголеній голові; він підійшов до сепара і вбив його у всіх на очах одним ударом – не з пістолета, не з автомата і навіть не арматурою, а просто отак – кулаком. Ударив і вбив. Ви скажете, що це неправильно, треба було подати до суду на того сепара за образу честі і гідності – еге? – подати позов, наприклад, до Київського печерського суду, потім найняти йому адвоката, привезти на суд сто дев’ять свідків, забравши їх із війни, але нам, товариші генерали, не було коли цим займатися. Я думаю, що чоловік на війні мусить бути готовим до смерті у будь-яку хвилину і в будь-якому місці – хай то буде автозаправка, блокпост чи дискотека.
Ми завжди готові до неї, до смерті, ми перемогли страх ще на Майдані, коли пішли на кулі з дерев’яними щитами, коли поруч падали мертві друзі, а ми йшли і йшли до останнього, а потім кожен, хто вижив, сказав собі: «Мене вже немає, я вбитий, але Бог ще відвів мені час для війни, тому не треба нічого боятися – коли я впаду, то повернуся туди, звідки прийшов. От і все».
Наприклад, Солдат останнім часом відмовився від бронежилета і каски, навіть на «дискотеку» виїжджає без них, він фаталіст, цей Солдат, і йому вже не раз зауважували командири, сварилися з ним, що так же не можна, це порушення всіх правил і норм, а він затявся: «Якщо прилетить, то прилетить, і ніякий броник тобі не поможе». «Береженого Бог береже», – кажуть йому, а він стоїть на своєму: «Біля мене у касках і брониках падали хлопці, а я лишився живий».
Ні, скажете ви, кожна людина боїться, страх – то природне чуття, і тут я з вами погоджуся, товариші генерали, я вже казав, як в Іловайську у мене від страху настовбурчилося волосся, мов дріт, і їжачилося так ще довго, але на Майдані було ще страшніше, бо там я вперше побачив, як поруч падають мертві хлопці, як конвульсивно з них витікає життя, і навіть тоді, коли горів, як газета, беркутівець, було дуже страшно, але штука в тому, що ми цей страх подолали. Ми в собі його задушили.
З тими, хто не пройшов Майдан, складніше: пам’ятаєте, як під час широкинської операції ви прислали нам на підмогу морських левів: мовляв, ось вам елітні війська, вперед – на Лебединське, Широкине і Павлопіль, а ті леви заледве дійшли до Піонерського, а потім їхні командири сказали: «Ні, ми туди не підемо». І далі ми пішли вже самі, товариші генерали, хоч ви ніколи не давали нам достатньо зброї, не давали боєприпасів, необхідних для наступу, не давали артилерії, техніки, танків, і скажи комусь – не повірить, що в нас на озброєнні гарматки сорокових років минулого сторіччя, що один станок до кулемета ми позичили в історичному музеї, що, якби не волонтери, то ми вже виздихали б з голоду. І в мене склалося враження, що вам наші наступи зовсім не потрібні, хіба що для того, аби списати на ці дискотеки якомога більше набоїв, амуніції, техніки, аби, по-простому кажучи, нагріти на цьому руки. Тому я не розумію, навіщо від нас вимагають суворого звіту й особистого підпису за кожен набій – свій і не свій, – навіщо це все, якщо потім у ваших паперах воно буде переінакшене.
Конец
