моє ім’я, вона не могла й не хотіла увімкнути зв’язок. Їй увижалося, що в трубці зараз озветься чужий голос і скаже, що… Потім Ангел передзвонила сама й, почувши мій голос, запитала абсолютно спокійно:
– Як ти?
– Добре, – сказав я. – Вибач, що довго не дзвонив. Був на дискотеці.
– Я так і думала. Весело було?
– Дуже.
– Моя мушля ціла?
– Так, – сказав я. – Жодної подряпини.
Мушлею Ангел називає мене. Це слово у неї вирвалося тоді, коли я вперше її обняв. До того ми з нею були майже незнайомі, хоча іноді бачилися звіддалік на різних мітингах. Нас, притомних українців, у східних містах так мало, що ми не могли розминутися. Цю горду чорнявку я, звісно, давно запримітив, але щоб отак відразу закохатися чи щось типу цього, то ні. Хоч як це дивно, ми познайомилися ближче не в Кривому Розі, а в Києві, де висадився наш десант на підтримку протестів проти дискримінаційного мовного закону. Це було в червні 2012 року. Тут мене пам’ять не зраджує, бо саме тоді в Маріїнському парку – сам не знаю, як воно сталося, – я підійшов до неї, узяв за плечі і пригорнув. Пригорнув і відчув, що її тіло прилягло до мене, даруйте на слові, по всіх пазах. Так, наче природа, яка нас ліпила, знімала мірку з мене і з неї, щоб усе підходило і збігалося тютілька в тютільку. Ангеліна теж це відчула, бо замість того, щоб врізати нахабі по пиці, пригорнулася до мене щільніше й сказала:
– Я почуваюся равликом, котрий знайшов свою мушлю.
Маєш! Я аж розгубився. Ну, мужики в цьому ділі завжди дурніші.
– Ти будеш моєю мушлею? – спитала вона.
– Так.
– І завжди захищатимеш мене, правда ж?
– Правда. Коли буду поруч.
– А де ти ще можеш бути?
– Далеко, – сказав я, наче вже тоді щось передчував.
– Я поїду з тобою, – сказала вона.
– А якщо то буде чоловіча робота? Не буду ж я возитися з жінкою, – заговорив у мені Сагайдачний.
– Я пастиму тобі коня, – сказала вона.
– Ні, ти будеш удома і виглядатимеш мене з походу.
– Добре, буду вдома і про всяк випадок варитиму зілля.
– Навіщо?
– Ох, Грицю-Грицю! Хіба ти не знаєш, для чого вариться зілля? На випадок зради.
– Ти змогла б отруїти мене?
– Легко, – сказала вона.
А недавно я вирішив перевірити, чи не змінила Ангел своїх поглядів на зраду під час війни. Подзвонив і між іншим сказав, що маю тут ще одну жінку. А що? Це ще не найгірше, що могло тут статися.
– Вона красива? – спитала Ангел.
– Так, дуже. Просто богиня.
– Як її звуть?
– Лада. Вона врятувала мені життя.
– Дай, Боже, вам щастя, – сказала Ангел. – А я пішла.
– Куди?
– Зілля копати. Сьогодні якраз неділя.
