слива. Саме достигла. Дерево було обліплене чорними плодами. Чому їх ніхто не зривав?
«Воду давай! Давай воду!!!»
Вибухи стрясали землею вже тут і там, кулі чухрали на деревах гілля і листя, а сливи не падали. Не знаю, що мені сталося. Я підійшов, зірвав одну – круглу, чорну, солодку, як мед. Світ крутився довкола мене, а я стояв і їв – може, востаннє в житті? – чорну сливу. І стояло наді мною високо в зеніті сонце, я дивився на нього і зовсім не мружився, бо воно не пекло, не палило і вже не світило. Сонце було чорне. Воно увійшло у Сварогову ніч, увійшло в саму серцевину ночі Сварога.
Потім ми бігли до КамАЗів. Наш комбат розкусив ту аферу і дав наказ відійти. Ще далеко було до блокади, а він розгадав підготовлену пастку: мужики, відходимо. Але ми не відходили, ми бігли, бігли, бігли, і в один КамАЗ помістилася вся наша чота, тридцять «мужиків» напхалося в кузов, наче їх туди хто втрамбував, і машина помчала – ми дізналися вже пізніше – через заміноване поле в бік Виноградного.
А тепер скажіть мені, панове ідеологи, панове астрологи, панове мінери-сапери, та й ви, генерали, ну ж бо, скажіть мені, чия рука і чия воля провела нас через оте полечко-поле, так нашпиговане мінами, як буває лише нашпигована весняна рілля бараболею?
Не знаєте? Тоді мовчіть. Колись, як будемо живі, я вам скажу.
Ми їхали довго, від Іловайська до нашої бази далеко, але ще й там, навіть після лежання у прохолодній воді Озівського моря, волосся на мені стирчало, як дріт.
5
Ми з Єгерем поїхали на «козі» до Маріуполя. «Козою» ми називаємо наш пошарпаний пікап «мітсубісі», що колись був червоного кольору, а тепер став плямисто-гнідим. У кількох місцях на ньому можна знайти круглі дірочки, але то звичні прикмети нашого часу.
Кермував «козою» Єгер і, за великим рахунком, віз він до Маріуполя не кого-небудь, а політвиховника полку «Азов» (уже не батальйону, а полку) Маляра, котрий їхав до міста у справі державної ваги.
Відтоді, як я перебрав на себе місію політвиховника, моя дорога часто пролягала до Маріуполя. Можна сказати, що я взяв це місто під свою особисту опіку. Уже другого дня після мого призначення я поїхав до маріупольського театру, який чомусь називався Донецьким академічним російським драматичним театром. Спершу я подумав, що це якась донецька трупа перебралася до Маріуполя на час війни, аж ні – виявляється, цей мистецький заклад давно називався Донецьким обласним театром, хоч стояв він у славному місті Маріуполі, як і годиться, на Театральній площі. Ну, так, якби наш скромний Криворізький театр драми і музичної комедії імені Тараса Шевченка називався Дніпропетровським. Але не про те мова.
Мова про те, що я ще під час взяття Маріуполя завважив цю небуденну споруду з чотириколонним портиком і дав собі слово, що колись неодмінно сюди завітаю.
Єгер підігнав «козу» до самого портика і, як завжди, засумнівався:
– Може, вдвох зайдемо?
– Ні, – сказав я. – Не треба лякати людей.
Потім зайшов до театру і швидко знайшов кабінет директора.
У
