головою.
– Як не те?
– У Маріуполі є чимало людей, які хочуть дивитися вистави українською мовою.
– У нас рускоязичний город, – сказав він.
– Ні, – заперечив я. – Маріуполь розмовляє південно-східним наріччям української мови. Так, лексика переважно російська, але фонетика, синтаксис українські з деякими грецькими впливами.
– Молодий чоловіче! Дайте мені доробити до пенсії.
– Доробите, – сказав я. – Тільки добре подумайте над тим, про що ми тут говорили.
Я підвівся, кинув автомат на ліве плече й зодягнув мазепинку.
– Приємно було познайомитися, Григорію Олександровичу, – подав йому руку. – З вашого дозволу я ще навідаюся. До зустрічі.
І справді, я ще не раз навідувався до театру, але більше не міг застати Григорія Олександровича на робочому місці. Тривалий час він був на лікарняному, то їздив десь у відрядження, то брав відпустку. Я вже почав домагатися зустрічі з головним режисером, однак і того чорти носили десь далеко поза театром. Тоді я залишив секретарці номер свого мобільного і сказав, щоб Чекаленко сам мені подзвонив, коли з’явиться, хоч був певен, що швидше рак засвистить у дві клешні, ніж той до мене обізветься.
Сказати, що ми з Єгерем даремно палили бензин до Маріуполя, не можна, бо, окрім театру, я мав там ще купу справ по різних установах. Заходив у мерію, виступав в університеті, зустрічався з працівниками освіти й культури. Останнім часом мене більше цікавили місцеві поети, музиканти, учасники художньої самодіяльності, бо надходила перша річниця звільнення Маріуполя і я хотів, щоб ця дата – 13 червня – була відзначена з честю. Я вважав, що на концертну програму не варто запрошувати київських зірок, маріупольці мають усе зробити власними силами, бо це насамперед їхнє свято і вони повинні взяти його якомога ближче до серця. Я навіть уявляв собі невеличкий парад – без помпи, без танків і артилерії, а таку собі майже домашню дефіляду, коли головним проспектом від площі Визволення до бульвару Богдана Хмельницького проїде наша «Залізяка» (славнозвісний панцерник, який ми зробили з КамАЗа, укріпивши його сталевими пластинами та арматурою), а за нею, нашою славною «Залізякою», пройдуть азовці, котрі пам’ятають вовче око місяця над аеропортом і гарячий, як пекельна смола, асфальт, що втікав із-під ніг тієї спекотної п’ятниці.
А сьогодні вранці, ще й рак не свистів, до мене подзвонив директор театру і сказав, що він уже на місці. Ми з Єгерем помчали на «козі» до Маріуполя, де я мав ще силу-силенну справ. Трохи розбита дорога стелилася між такими соковито-зеленими полями, якими вони бувають тільки у травні. Молоденька пашниця піднялася вже в коліно, ніщо не нагадувало війну, хоча до Широкиного звідси було кілометрів сорок, не більше, і так само було до того місця, до того дива, яке не давало мені спокою. Аж раптом на цій дорозі, що стелилася між пшеничним полем, ми побачили ще одну дивовижу. Єгер насилу встиг загальмувати, «коза» завищала, як недорізана, і зупинилася метрів за десять від того місця, де зійшлися у дикому герці два півні-фазани.
– Оце так дискотека![5] – сказав Єгер.
Очманілі
Дискотекою бійці називають активні бойові дії.
