Маріупольської жіночої колонії. Тоді я справді знайшов «педагогічний» підхід до цього суворого чоловіка: як колега з колегою домовився, що його «підопічні», котрі відробляли норму в швацькій майстерні, пошиють чорним чоловічкам зелені уніформи з наметів. Однострої вийшли похватні, їх дехто носить і нині. Тільки Ідеолог даремно перебільшував мої педагогічні здібності. Наче не знав, що начальник колонії попросив зробити йому навзаєм одну делікатну послугу. Щоб ми допомогли йому повернути кіоск, який у нього віджали місцеві спритники. Ми так постаралися, що повернули йому три кіоски. Все одно вони були незареєстровані.
– А по-друге? – спитав я.
– По-друге, ти добре знаєш історію, гарно співаєш, знаєш напам’ять усю «Енеїду», легкий у спілкуванні…
– Ну, масовиком-розважальником я не збираюся бути.
– Та ні, ти будеш політвиховником, сам же кажеш.
– Я такого не казав, – вперся я.
– Як не казав?
– А так. Я тільки назвав саме слово, а що буду політвиховником – не казав.
Я набичився, щоб показати йому, що я не такий легкий у спілкуванні, як декому здається.
– Я думав, для тебе це буде почесна місія, – сказав він.
Ого! – місія.
– У нас начебто й немає кого виховувати, – огинався я.
– Ти будеш займатися не стільки особовим складом, як зв’язками з громадськістю, – пояснив Ідеолог. – Тому я й згадав тюрму. Нам треба більше спілкуватися з місцевим населенням, з органами адміністрації, з осередками культури. На цьому полі у нас не менше роботи, ніж на війні.
«Мам, я й після війни не вернуся додому, – згадав я Хому. – Залишуся на Донбасі, бо тут мені буде роботи не менше, ніж зараз».
– То як? – спитав Ідеолог. – Згода?
– Не знаю, – знизав я плечима.
– Маляре! – підвищив він голос. – Ти пройшов Маріуполь, Мар’їнку, Іловайськ… Ти бачив тих людей?
– Бачив.
– Це ж глина. Не дуже піддатлива, але глина. З неї можна ліпити. А ти ж не тільки маляр, а й скульптор.
Зі скульптором він, звичайно, загнув, та я починав розуміти, що Одноріг не лишає для мене вибору. Він вів свою лінію твердо і рівно, як оратай веде борозну. Або-або тут не проходило. Тільки – отак!
Але я знов згадав і побачив Хому.
«Мам, – сказав Хома, – я не вернуся додому…»
А потім він упав.
Вони трійкою зайшли до порожнього будинку.
Хома й Аксьон – друзі-нерозлийвода – та однокурсник Хоми Сократ. Вони завжди трималися трійкою. Так працювали і в цьому секторі.
Їхній десятник Танцюрист бачив, як вони вийшли з будинку. Там було начебто чисто. Танцюрист із двома хлопцями рушили до них.
Хома підійшов до металевих воріт і спробував їх відчинити. Вони не піддавалися.
І тут зовсім поруч упала граната. Вона вдарилася об цоколь будинку й відкотилася прямо до них. Ніхто й не помітив, звідкіля вона прилетіла. Хома стрибнув до гранати, і хтозна,
