що ми дуже зраділи такому підкріпленню, то це не зовсім так. Танки завжди віщують велику битву, а ми готувалися до легкого піхотного наступу. Тому та звістка швидше викликала хвилювання, аніж заспокоєння. Принаймні у мене. Якщо казати відверто, це був страх. Ще не такий великий, щоб волосся дибки, але це вже було те відчуття, що холодить груди. Ти намагаєшся його прогнати, а в голову лізуть ще більші дурниці.
Під’їхала ще одна колона, як виявилося, криворізька бригада. Хлопці підійшли до нас розпитати, що тут і як.
– Чого чухаємося? – весело спитав водій беемпе, хоч видно було, що він схвильований. Тому й говорив так весело.
– Запитання не до нас, – сказав я.
Ми розговорилися, і виявилося, що цей хлопчина з одного зі мною району, з села Вишневого. Звали його Олег. Ми з ним до цього ніде не перетиналися, бо він був значно молодший за мене. Худий, щупленький, камуфльована форма висіла на ньому, як на кілку, ніби він зняв її з чужого плеча. Хтось навіть пожартував:
– Ти що, когось роздягнув? Чи взяв одежину на виріст?
Він помітно знітився, мабуть, соромився, що на нього важко підібрати форму, але відповів з гідністю:
– Форма повинна бути просторою. У нашому ділі це важливо.
– Правильно, – сказав Маестро. – Розмір має значення.
– А як на мене, то нічого не має значення, – випустив дим у руду бороду Сіроманець.
– Тобто?
– Усе залежить від удачі.
– Удачу треба ловити, – сказав Маестро. – Вона сама не приходить.
– Авжеж, – погодився Сіроманець. – Сама приходить тільки вона.
– Хто? – спитав Єгер.
– Х-га-га. Смерть, хто ж іще?
– Знайшов, про що говорити.
– Смерть – це не найгірше, що може бути, – сказав мій земляк Олег.
– А що? – спитав Єгер.
– Полон.
– Полон?
– Чув же, що вони витворяють?
Я знав, що зараз про це не можна говорити і думати. Від теперішніх наших думок і настрою багато залежало. Але єдине, що справді до тебе приходить само, – це думка чи згадка, яку ти не можеш прогнати. І оскільки мова зайшла за полон, то я не міг не згадати Ядра. Позивний Ядро він дістав за те, що був метальником ядра і займав призові місця на різних змаганнях. Сам маріуполець, Ядро виріс у цьому місті таким націоналюгою, яких у Львові чи в Коломиї ще пошукати. На його здоровому, м’язистому тілі не було живого місця від татуювань, шкіра Ядра являла собою велику енциклопедію нашої символіки – від тризуба і Святослава Хороброго до Чорного Сонця та павутини. Ядро був класним снайпером і мав таку світлу голову, що ми бачили його щонайменше мером Маріуполя.
– Маляре! – зверталися до мене хлопці. – Ти ж намалюєш Ядрові бігборди на виборчу кампанію?
– Безоплатно! – казав я. – Його круглу, як ядро, пику я намалюю під циркуль.
– Ні, ми цілком серйозно.
– А
