хлопцям, як помітив людський силует і був певен, що до нас підкрадається диверсійна група, але змовчав про те, що заснув, тож і про скіф’янку не міг нічого сказати. Хай колись іншим разом.
Як тільки трохи розвиднилося, я зайшов у лісосмугу і неквапом рушив до того місця, де побачив людську постать. Є! Під пошарпаною акацією ницьма лежав «камуфляж» у бронежилеті й чорній в’язаній шапчині.
Я тихо свиснув. Підійшов своєю котячою ходою Єгер і, ретельно оглянувши місцину, сказав, що їх тут було щонайменше четверо.
– Бачиш кров? – показав він на прим’яту траву за кілька кроків від убитого. – Когось ми тут добре поцілили, і його, очевидно, винесли звідси ще живим.
Єгер обстежив «камуфляж» без шевронів (я не захотів навіть дивитися на обличчя двохсотого, коли мій товариш перевертав його на спину) і сказав, що покійник зодягнутий у «горку».[2] Проте ніяких документів Єгер не знайшов, хоча й сепари, і російські спецназівці часто носили при собі паспорти чи військові квитки навіть там, де без них можна було обійтися. Але у цього конспіратора Єгер не знайшов ніяких паперів, нічого такого, що могло б нас зацікавити. Окрім зачохленого ножа, при ньому не було навіть зброї; видно, його братани, втікаючи, підхопили з собою.
Єгер розчохлив трофейного ножа. Я бачив, що його, як завжди, доймає сумнів.
– Ти йди, – сказав він. – Іди до Сіроманця, а я тут ще дещо огляну.
Я з полегкістю пішов на гніздо, ковтаючи нудоту, що підступила до горла. Знав, що зараз Єгер проробить ще одну процедуру, яка мені не сподобається. Ні, він не відрізатиме вуха чи носа, але розпанахає ножем одяг на тих місцях, де найчастіше роблять татуювання.
– Ну, що там? – спитав Сіроманець.
– Одного завалили, – сказав я. – А була група.
– Дивно, – мовив Сіроманець.
– Що ж тут дивного?
– Що завалили тільки одного, – сказав Сіроманець.
– Єгер каже, ще одного поранили. Його винесли.
– Дивно, – сказав Сіроманець.
– Що дивно?
– Що його винесли. При такій катавасії вони рідко це роблять.
Сіроманець закурив і сховав сигарету в рукав, хоча вже розвиднилося.
Підійшов Єгер.
– На грудях двоголовий орел, – сказав він.
– Ну, звісно, – Сіроманець затягнувся цигаркою і випустив дим у руду бороду. – Завдали ми собі клопоту.
– Чим? – спитав я.
– Його треба закопати. За день він засмердиться, і тут не буде чим дихати.
– А може, по нього ще прийдуть? – подумав я вголос.
– Може бути й таке, – сказав Єгер. – Тримаймо носа за вітром.
І тут до нас долинув гуркіт мотора.
Десь далеко під лісосмугою ревів БТР, який, без сумніву, рухався до нашого блокпосту. Але, на щастя, рухався з нашого боку. Видно, там чули стрілянину і
«Горка» – різновид військового однострою російського виробництва.
