зовсім ручним, а тепер лебедя купив Андрій і шукає йому підходящу пару.
– Пожди, – не зрозумів Сіроманець, вислухавши цю історію. – Як купив?
Ми пили пиво в просторій вітальні одного з апартаментів, у якому, цілком можливо, колись опочивав утеклий господар. Тут стояли пристойні меблі – широка вбудована шафа, диван, чималий стіл з віденськими стільцями, був телевізор «Самсунг», холодильник, а найбільше інтригувало велике плетене крісло-гойдалка, в якому, судячи з його габаритів, гойдався Сам. Інакше я уявити його не міг, тільки так: сидить, законтачений, і гойдається. Тому дехто з хлопців принципово не хотів сідати в це крісло, а ось Андрій Штепа, навпаки, завжди вмощувався у гойдалку, закурював «Парламент» і, потягуючи уманське пиво, починав якусь оповідку. Як ось тепер про Карлушу.
Ми любили Штепу за веселу вдачу, щирість і щедрість. Він, маючи якийсь бізнес, віддавав на війну половину з прибутку. Штепа й сам би пішов воювати, але страждає на клаустрофобію. Він не може перебувати в бліндажі, в автомобілі, якщо не сам за кермом, і навіть у натовпі людей його переслідує ця біда. Почалася вона з того, що одного разу Андрій топився. Пірнув з аквалангом на Гнилому Тікичі біля скелі й незчувся, як у балоні закінчився кисень. У руках уже мав по «трактору» («тракторами» Андрій називає оброслих мохом раків-велетнів), а ось повітря зненацька забракло і защібку на аквалангу заїло. Була б йому жаба цицьки дала, та врятував Штепу його друг Микола Вечір, котрий теж печерував з ним раків. Витяг він Андрія на берег, зробив штучне дихання, відпоїв з ложечки оковитою, але відтоді Штепа не може бути в тісному закритому просторі. Він просився до нас в «Азов», казав, що піде на будь-яку допоміжну службу, готовий хоч і машини мити, однак ми переконали Андрія, що без такого благодійника, як він, ми пропадемо. «Волонтером ти нам допоможеш більше, ніж на передовій», – сказали ми.
Крім того, Штепа ще володіє дивовижним даром провидця, і я підозрюю, що набув він цього надприродного хисту теж після того, як тимчасово розпрощався з життям під водою. Але про це пізніше, бо Сіроманець перепитав знову:
– Як це купив? Виходить, той мужик виглядів лебедя з пташеняти, приручив, тримав біля себе чотири роки, а потім продав?
– Ну, – кивнув Штепа.
– І ти дав йому сто баксів?
– Ну, – знов кивнув Штепа. – Я ж йому сам запропонував. Чого ти причепився з тими баксами?
Сіроманець скреготнув зубами. Щось він не доганяв у цій історії.
– Слухай далі, – сказав Андрій, пускаючи дим двома цівками через ніс. – Тут не все так просто, як ти думаєш.
– А звідки ти знаєш, що я думаю? – чогось сердився Сіроманець.
– Знаю! Бо я ще не розказав, що було далі.
– І що?
– Це капець!
Андрій знов глибоко затягнувся, випустив дим цього разу кільцем, провів те кілечко очима аж під стелю, потім сказав:
– На другий день Карлуша зробив мені «йо-ма-йо».
Сказав
