накритий зчорнілим од давності й полатаним шматинами моху шифером. Софія ще й подумала була, що руйнується поволі її колиска, дірявіє, трухне. Але мала вже інший клопіт – була при надії. Приховувати цього жінка сенсу не мала, хоч і береглася сторонніх очей, бо непросто виношувати первістка в тридцять дев’ять років.
«І все одно, яка ж вона гарна», – зауважила Лія, котра вважала найстаршу Софію найвродливішою у їхній трійці. Крім цього, щиро захоплювалася сестриною розсудливістю і стриманістю. Якщо себе Лія називала боягузкою, самітницею та «однобарвною, з рудуватим відтінком», ставковою очеретянкою, котра «тулилася до води» й «ховалася в густому різнотрав’ї», – дослівно запам’ятала опис цієї пташки, – то Софія була значно впевненішою і твердішою. Саме цього хотілося «позичити» Лії в характері старшої на дванадцять років сестри. Здавалося, Софія змалку знала, як вона хоче жити. І схоже, задумане втілювалося у її життя, хай навіть далеко після третього десятка…
Хоча, може, то Лії лише так здавалося?
Бо Софію вона так само не знала «зсередини», як і Мію, як і себе.
Близнючки міцно обійняли сестру, вітаючись, розцілували в обидві щоки, бо давненько не бачилися. Завагітнівши, Софія часто нездужала й старалася не покидати свекрушиного дому, де за нею старався, як міг, доглядав чоловік. Допіру він поручкався з близнючками, ніби з далекими знайомими. Відкритістю та близькістю з новими родичками Семен також не вирізнявся.
– Проходьте, – запросила Лія гостей до хати, відваживши всередину важкі, давно пофарбовані в синє двері. Вони зачепилися за коридорну долівку, неабияк заскрипіли й зашкребли, чим натякнули, що пора би господарям їх підтесати, а заржавілі петлі змазати машинним маслом чи бодай свинячим жиром.
Софія не була тут від свого весілля. Зайшовши до тісної кухні з облупленими й подертими меблями, хутко сіла на крісло, що мало тверду спинку.
– Зараз, – хвилююче закректала, розтираючи пальцями лоба і скроні, – трохи посиджу, й минеться, – додала, лунко дихаючи.
Лія набрала в чайник води.
– Я запарю м’яти, – мовила. – Для всіх.
– Мені не треба, – відмовився Семен. – Піду роздивлюся ваше господарство, – попрошкував коридором. – Така погода… Піду я надвір, – повторив і зник за дверима.
Дівчата добре знали, чому так зять-диякон зробив, – то наодинці їх залишив. Знав, що скучають близнючки за Софією.
По тому, як Лія розлила кип’яток у прозорі скляні чашки, у котрі перед цим поклала по чотири великих листки сухої м’яти, Софія скерувала:
– Ходімо, мої хороші, маємо почитати…
3
Кімнат у житлі було три. У дитячій – так дівчата називали найменшу – оселялася вертлява Мія. Їй на просторі не залежало: аби лише диван, стіл, комп’ютер, навушники й музика. Це все якраз поміщалося в куценькій конурці з вузькою шибою і тусклими голубуватими стінами, що були цілковито заклеєні застарілими
