згори музика білого світла. Воно затоплює мене. А стежка під ногами тепла-тепла. Коли це було? У дитинстві чи минулого літа? Але й досі сняться мені червоні маки. Гарячі, як справжня поезія, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про свої фізичні і душевні болі…”».[13]
– Гарно, – злегка усміхнулася Марія.
– Ліє, тепер ти, – звернулася до другої доньки. – Перша шафка, перша книжка, перша сторінка.
Лія взяла потрібну книжку. Поки верталася, ненька зауважила:
– Це одна з моїх найперших «макових» покупок. У Києві по дорозі, що веде на книжковий ринок, її продавав один старий, сказав, що хоче на хліб уторгувати грошей, – притихла.
А за мить:
– Одному хліб за насолоду, іншому – книжка, – додала. – Одному гроші для заспокоєння, іншому – вірші чи квіти, – зворушила вустами півусміх. – Так завжди. Різні в кожного потреби, бо всі ми різні. Хай навіть рідні сестри. І кожному добре за різних обставин… Читай, Ліє, – попросила.
– Добре, – відповіла близнючка й стала провадити чітко й виразно:
«Він гріє кригу неба іздаля,
мелодія цвітка цього – нехитра,
великий і гарячий, як земля,
ранимий і тендітний, мов повітря.
Не руш його, нехай собі горить,
не руш, бо він подібний до любові.
Він – сміх, він – зойк, він у трагічну мить
нагадує мені краплину крові…»[14]
– Міє, ти теж почитай, – попросила недужа, лишивши прочитане Лією без коментаря. – Візьми на полиці із зошитами той, що в червоній обгортці. Перша сторінка, – сухо скомандувала.
Мія мовчки виконала прохання, у нотах якого вчувався наказ.
– «Легенда «Долина червоних маків», – порівняно тихо й нечітко почала читання. – Її записав 1980 року Петро Медведик[15] у селі Шили Лановецького району Тернопільської області від семидесятилітнього С. Васильчука».
– Міє, трохи голосніше, – втрутилася мати.
– Добре, – відказала донька й далі читала гучніше, хоча й ковтала по ходу деякі слова. – «За селом Шили колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар звеселяв його піснею. А ще цією піснею він кликав на побачення кохану дівчину. Вона крадькома від злого батька-багатія приносила вівчареві їжу. І почувалася щасливою в розмовах із хлопцем, а відтак у його пестощах…
Одного дня не прийшла до вівчаря його любка. Не з’явилася вона й назавтра, і на позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виводив свої співанки, кликав кохану, та її не було.
Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана, але той лише тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав у сонця, та воно пустило знічев’я світлий промінець і сховалося за хмару. Вівці теж збилися докупи. Сумно стало в степу, туга важка й на душу хлопця скотилася…
Довго ходив іще колами вівчар, усе співав-докликався любої дівчини – степ лише трави
Із розробки уроку вчителя-методиста Тетяни Балагури на тему «Мак у народних повір’ях, легендах, переказах, традиціях».
Вірш української поетеси Ганни Вівчар (1944 р. н.), уродженки села Садове Токмацького району Запорізької області.
Петро Медведик – український літературознавець, фольклорист, етнограф, бібліограф, мистецтвознавець, краєзнавець.
