не міг. – Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над вухом Семена. – Вони були такі… зіпрілі. А ще у Яна – уявляєш? – на щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було… – Він затих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому напівперевареного тіста зі шлунка. – Боже, який кошмар, Сьомо.
– Поїхали додому, Лео. – І Семен повів шокованого товариша в напрямку станції.
XXIII
8 квітня 2012 року, 22:45 (UTC+1)
Tunnelbana, стокгольмське метро
Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Västra Skogen» і «Solna centrum». Окрім них у вагоні їхало троє шведських тинейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що здавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати.
Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Росіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового вагона.
Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому муляло:
– Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерастами?
Сьома подавив смішок.
– Ти гомофоб?
– Та нє. – Левко кумедно насупився. – Я не в цьому сенсі. Я про те, чи вони… ну… тобто… Як вони витримуватимуть навантаження?
– А що не так? – підняв брову росіянин.
Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.
– Як ти не розумієш, вони ж… вони… – Голос переріс в натужний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався виразити Левко, була за межею людського спілкування.
– А може, вони й не педерасти… – обережно зронив Семен.
Його товариш миттю наїжачився.
– Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одного в задницю! – Лео скривився. – Що це таке, якщо не педерастія?
– Ти справді це бачив?
– Ну як… вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спітнілий, мокрий, як квач. А ще – ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.
Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.
– І ще знаєш що? – стишив голос українець, подаючись уперед.
– Що?
– Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.
– Правда? – зобразив здивування Семен.
– Всратись мені на місці, якщо ні!
Сьома і так знав, що правда. Він також знав, чому Ґрем зняв постер – через Сатомі. Негоже приводити додому дівчину, коли на стіні висить плакат ізраїльської топ-моделі.
– Думаю, це було просто прикриття. – Лео задумливо втупився у стелю вагону, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». – Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді… уф!
– Може, це сталося вперше і востаннє, – знизав плечима росіянин. – Звідки тобі знати?
Протяжне зітхання. Українець у таке не вірив.
– Дай Боже. – Левко склав руки на грудях і замислився. Довго
