зону».
– «Велику зону»? – здивувався я. – З собою в Мюнхен?
– Та не в Мюнхен, а в Москву дві тисячі… якого року? Сорок другого? Ось туди й візьмеш.
– Як? Усі шістдесят брил?
– Шістдесят, – спохмурнів Симич, – я ще не написав. Мене занадто часто відволікають. Я написав лише тридцять шість.
– І ти хочеш, аби я туди, у майбутнє, пер тридцять шість брил? Навіщо? Невже ти не віриш, що вони до того часу будуть надруковані?
– Звичайно, будуть, – підтвердив Симич. – Але я побоююсь, що вони там щось спотворять чи поправлять. А я хочу, аби все було точно.
– Це я розумію, – сказав я. – Але тридцять шість брил я просто не дотягну. У мене грижа, я й п’яти не подужаю.
– Ясна річ, – усміхнувся Симич самовдоволено. – Те, що мені під силу, іншим не до снаги. Але ось це ти, сподіваюся, подужаєш.
Він відчинив пластмасову коробочку й витяг із неї тоненьку, завбільшки з долоню, чорну пластинку. Це був звичайний флопі-диск від домашнього комп’ютера, але, очевидно, з великими можливостями.
– Ось, – усміхаючись, сказав Симич. – Усі тридцять шість брил. Не надірвешся.
– І що я з цим там робитиму?
– Цього я не знаю, – зітхнув Симич. – Це залежить від того, що там. Якщо все це опубліковано, вичитаєш і звіриш на помилки…
«Хрін тобі! – вирішив я подумки. – Вичитувати тридцять шість брил для мене (я читаю повільно) – це рік праці, а я їду не більше як на місяць…»
– Якщо помилок немає, здай диск у музей Карнавалова…
– А якщо музею немає? – запитав я з обережним єхидством.
– А якщо немає, – розгнівався він чи то на мене, чи то на невдячних нащадків, – значить, там досі правлять заглотники. Тоді ти… – Тут він весь просто-таки затремтів, закрокував по кімнаті… – Тоді ось що. Знайди якийсь майбутній комп’ютер, встав у нього цю штуку, роздрукуй якомога більше примірників і розповсюджуй, розповсюджуй це, і чим ширше, тим краще. Просто роздавай направо і наліво. Нехай люди читають, нехай знають, ким насправді є зажерливі їхні правителі.
– Симич, – сказав я тихо. – Ну, а як же я буду розповсюджувати? Адже якщо там досі правлять заглотники, вони ж мене заарештують, а можливо, навіть і розстріляють…
Це я висловив вкрай необережно. Я ще не закінчив фрази, а він уже побуряковів, стиснув кулаки й затрясся.
– Молодий чоловіче! – загримів він так, що навіть шибки задеренчали. – Соромно, молодий чоловіче! Росія гине! Зажерливі заглотники уже хрускотять кістками половини світу, потрібні жертви, а ви все клопочетесь за себе.
Утім, бачачи моє зніяковіння, він швидко змінив гнів на милість.
– Ну, гаразд, – сказав він, – гаразд. Слабкість духу – це вада, притаманна багатьом людям. А в тебе це тому, що в Бога не віруєш. Коли б ти вірив у Бога, то знав би, що страждання зміцнюють наш дух і очищають од скверни. І ти б знав, що земне
