по хвилинах. О сьомій він встає. Півгодини – біг підтюпцем довкола озера, десять хвилин – душ, п’ятнадцять хвилин молитва, двадцять хвилин – сніданок. О восьмій п’ятнадцять він сідає за стіл, за чверть дванадцята сідлає Глагола…
Глаголом Симич назвав коня, якого я знав ще слабким, щойно відлученим від матері лошатком. Саме за цим жеребцем ми і їздили з Руді в Камарг. А потім я віз його на теплоході в Канаду. Він був ще маленький і хирлявий. Дорогою його хитало так, що він не міг стояти на ногах. Його нудило, і він нічого не їв, крім шматочків цукру, якими я годував його з руки. Я багато годин провів у спеціально влаштованому для нього стійлі. Я сидів там на низькій лавці, клав його голову до себе на коліна й однією рукою почісував шерстинки між вухами, а другою протягував йому кубик рафінаду, який він спершу обнюхував, а потім обережно брав своїми м’якими губами. Він був маленький і слабкий, а тепер он яким красенем вимахав.
– Отже, за чверть дванадцята він сідлає Глагола і?..
– …І о дванадцятій проводить репетицію в’їзду в Росію. Потім знову праця до другої. Із другої до о пів на третю він обідає…
– Дуже добре, – сказав я. – Нехай під час обіду і прийме.
– Не може, – зітхнув Зільберович. – Під час обіду він проглядає читалку.
– Що проглядає?
– Ну, газету, – роздратовано сказав Лео. – Ти ж знаєш, що він бореться з іноземними словами.
– Але після обіду в нього, сподіваюсь, є вільний час?
– Після обіду він сорок хвилин займається зі Степанидою російською мовою, потім півгодини спить, бо йому потрібно відновлювати сили.
– Ну, після сну.
– Після сну в нього знову маленька зарядка, душ, чай і робота до сьомої. Потім вечеря.
– Знову з газетами?
– Ні, з гляділкою.
– Зрозуміло, – сказав я. – Отже, телевізор дивиться. Розважається. А я його чекати буду?
– Та ти що! – замахав руками Зільберович. – Які там розваги! Він дивиться лише новини і лише півгодини. А потім знову працює до о пів на десяту.
– Ну, гаразд, нехай прийме мене після о пів на десяту. Тоді я принаймні поїду завтра вранці.
– Від о пів на десяту до о пів на одинадцяту він читає словник Даля, потім у нього лишається півгодини на Баха, і час спати. Та ти, старий, не хвилюйся. Завтра він тебе неодмінно прийме. Тільки ти вже сніданок не проспи.
– А ви таки нахаби! – сказав я гнівно.
– Хто це ми?
– Ну, я не казатиму про решту, але ти нахаба, а твій Симич нахаба тричі. Крім того, що примусив мене через півсвіту пертися, так ще тут викобенюється. У нього розклад, у нього часу немає. Мені мій час врешті-решт також для чогось потрібен.
– Точно, – стрепенувся Зільберович. – Твій час потрібен тобі, а його час потрібен усім, всьому людству.
Тут я остаточно оскаженів. Я, між іншим, ці посилання на народ
