в Росії.
– Якою ви бачите Росію майбутнього? Чи сподіваєтесь ви, що там візьме гору демократична форма правління?
– Ні в якому разі! – гаряче запротестував Симич. – Ваша розхвалена демократія нам, росіянам, не личить. Стан, коли кожен дурень може висловлювати свою думку і вказувати владі, що вона мусить чи не мусить робити, нам не підходить. Нам потрібен один правитель, який користується безумовним авторитетом і точно знає, куди йти і навіщо.
– А ви гадаєте, такі правителі бувають?
– Може, й не бувають, але можуть бути, – сказав Симич багатозначно й перезирнувся з Жанетою.
– Я жахливо вибачаюсь, – сказав Джон, подумавши. – Ви маєте на увазі когось конкретного чи це лише теорія?
– Ах, чорт! – раптом запалився Симич. Він ляснув себе по коліну, встав і нервово заходив по кімнаті. – От бачите, якщо я вам скажу те, що я думаю, то відразу зчиниться жахливе виття, плюралісти усього світу на мене накинуться, як собаки. Скажуть: Карнавалов хоче стати царем. А я бути царем не хочу. Я художник. Я мислю художньо. Я мислю образами. Я беру образ, обдумую його й кладу на папір. Зрозуміло?
– О, так, – невпевнено сказав Джон. – Загалом, зрозуміло.
– Ну так от. Я царем бути не хочу. Я ще не всі свої художні завдання виконав. Але іноді історичні обставини складаються так, що людина змушена взяти на себе місію, яку їй Господь визначає. Якщо іншої такої людини не знаходиться у світі, то вона мусить взяти це на себе.
– Якби вам випала така місія, ви не відмовилися б?
– Я відмовився б, якби була бодай одна людина, якій можна було б довірити. Але нікого навколо немає. Навколо одна дрібнота. І лише тому, якщо Господь запрагне написати сторінку історії цією рукою, – Симич підніс руку з виделкою, – тоді що ж…
Симич не договорив, посмутнів – видно, засумнівався, що Господь вибере саме цю руку.
– Ну, та годі, – мовив він зі смиренням, тут-таки переходячи на наказовий тон. – Як вже буде, так і буде, а поки що сніданок закінчено, до праці пора.
Джон запитав Симича, чи можна зняти його за роботою, Симич сказав, що, звичайно, він працюватиме, а вони його можуть знімати, він звик працювати у складних умовах, і телебачення його не відволікає.
– Симич! – кинувся я до нього. – Але поки це та те, може, ми все-таки поговоримо?
– Не можу, – сказав Симич. – Я й так витратив вже занадто багато часу.
Наступного дня мене взагалі не допустили до сніданку, бо до Симича приїхав конгресмен Пітер Блох, і вони провели за сніданком короткі перемовини про ядерне роззброєння.
Я не стримався, спалахнув і заявив Зільберовичу, що в будь-якому випадку їду.
– Ну, зажди, зажди, – попросив Зільберович. – Я постараюся все владнати.
Через п’ять хвилин він повернувся із засмученим обличчям. Ні, сьогодні Симич прийняти
