Радянські війська вторглися в Канаду чи мені вже чортики ввижаються?
Скосивши очі, я побачив негра Тома з саксофоном і Степаниду з бубоном навіть більшим за її зад. Як я й передбачив, вони не грали, а тільки настроювалися.
Потім з’явилися дві російські красуні в барвистих сарафанах і хустинках. Одна з них тримала на руках коровай, а інша тарілку з сільничкою.
Потім… Я не зрозумів точно, як це вийшло. Спочатку, здається, почувся удар дзвону, потім Том затрубив щось бравурне, а Степанида ударила в бубон. І вмить на алеї, що йшла від дальніх будівель, з’явився дивний вершник у білих шатах і на білому коні.
Грав саксофон, гув бубон, собака біля ґанку рвався з ланцюга й гавкав. Кінь поривався вперед, гриз вудила й мотав головою, вершник його стримував і наближався повільно, але невмолимо, як фатум.
Як я вже сказав, він весь був у білому. Біла накидка, білий камзол, білі штани, білі чоботи, біла борода, а з боку довгий меч у білих піхвах.
Я відчинив вікно навстіж і висунув голову, щоб краще бачити і чути. Уважно вдивившись, я впізнав у вершнику Сим Симича. Обличчя його було натхненним і суворим.
Симич наблизився до вартового. Саксофон і бубон змовкли. Симич якось раптом перегнувся, зробив рух рукою, і над ним у сонячному промінні сяйнув довгий і вузький меч. Схоже було, що він збирається знести нещасному солдатові голову.
Я заплющив очі. Розплющивши їх знову, я побачив, що солдат стоїть із піднятими вгору руками, автомат його лежить на землі, але Симич досі тримає меча над його головою.
– Відповідай, – почув я дзвінкий голос, – навіщо служив заглотній владі? Відповідай, проти кого тримав зброю?
– Прости, батечку, – відповідав солдат голосом Зільберовича. – Не з власної волі служив, присилували до того сатанинські заглотники.
– Чи ж клянешся надалі служити лише мені й стійко битися супроти заглотних комуністів і прислужних плюралістів?
– Так точно, батечку, обіцяю служити тобі супроти всіх твоїх ворогів, берегти кордони російські від усіх ненависників народу нашого.
– Цілуй меча! – наказав батечко.
Опустившись на коліна, Зільберович приклав меча до губів, а Симич перетнув уявну лінію кордону, після чого дві писані дівиці (тепер у мене вже не було сумнівів, що їх зображали Жанета й Клеопатра Казимирівна) піднесли йому хліб-сіль.
Симич прийняв хліб-сіль, простягнув дівицям руку для поцілунку і, пришпоривши коня, віддалився однією з бокових алей.
На цьому церемонія, вочевидь, скінчилася. Усі учасники розійшлися.
Доки я натягував штани, Зільберович, як був, у формі та з автоматом, зазирнув до мене в келію.
– Усе спиш, старий? – сказав він із докором. – І навіть репетиції нашої не бачив.
– Бачив, – сказав я. – Усе бачив. Тільки не второпав, що все те
