Зільберович, відтягуючи собаку. – Що ж ти за гад за такий, за поганець! Та що ж ти за пес! Не дарма Симич прозвав тебе Плюралістом.
– Плюралістом? – перепитав я здивовано.
– Авжеж, – сказав Зільберович. – Зі всіма без розбору лижеться. Справжній плюраліст. Але ми його, щоб не ображати, звемо Плюшем.
Слідом за Плюшем на ґанок вийшла російська красуня в червоному шовковому сарафані, батистовій хустинці, сап’янових чобітках, з великою світло-русою косою, акуратно викладеною довкруг голови.
– Леле, кого ж це Бог послав! – сказала вона, сонячно всміхаючись мені згори.
Це була Жанета.
Вона легко збігла з ґанку, і ми тричі, як годиться в іноземців, що поважають російські звичаї, розцілувались.
– Ти зовсім не змінилася, – сказав я Жанеті.
– Мені ніколи змінюватися, – відповіла вона. – Ми тут усі працюємо по шістнадцять годин на день. А от ти посивів і погладшав.
– Таки так, – визнав я сумно. – Що є, те є.
– Ну, ходімо, потрапезуємо, чим Бог послав.
Ми зійшли на ґанок і опинилися в просторому вестибюлі з колонами. Перед нами до діжечки з кактусом вели широкі сходи, встелені килимом, праворуч були двостулкові скляні двері, завішані зсередини чимось квітчастим, над дверима висіло розп’яття.
Жанета перехрестилася. Зільберович зняв кубанку й також перехрестився. На мій подив, він виявився голомозим.
– А ти чого ж лоба не хрестиш? – покосувала на мене Жанета. – Войовничий безбожник?
– Та ні, – сказав я. – Не войовничий, а легковажний.
У трапезній я потрапив в обійми Клеопатри Казимирівни, яка так само, як і я, за ці роки помітно погладшала. Вона була вбрана у темно-зелену сукню, у трохи світліший фартух і білий начіпок.
Лео повісив шаблю на гачок біля дверей. Ми примостились скраєчку ненакритого, персон на дванадцять, дубового стола. Стільці також були дубові.
Клеопатра Казимирівна відразу ж принесла з розташованої поряд кухні казанок із капусняком, а Жанета розставила дерев’яні ложки і миски.
– Що питимеш, квас чи компот? – запитала Жанета.
– А що, іншого вибору немає? – запитав я насторожено. Зільберович наступив мені на ногу й підморгнув.
– Спиртного не тримаємо, – сухо сказала Жанета.
– А, авжеж, – сказав я, – ви, звичайно, не тримаєте. Зате я тримаю.
Я зігнувся за своїм чемоданчиком типу дипломат, у якому лежала куплена ще у франкфуртському аеропорту пляшка німецької горілки «Горбачов».
– У цьому домі спиртного взагалі не п’ють, – зупинила мене Жанета.
«О Господи!» – подумав я з серцем, але нічого не сказав.
Зільберович штовхнув мене коліном. Я його зрозумів і попросив квасу, смак якого вже забув.
Капусняк, на мій подив, виявився геть несолоним,
