при ближчих розглядинах виявився Зільберовичем.
– Здоров був! – вигукнув я йому. – Ти що це так припарадився?
– У вас є який-небудь айдентифікейшен? – запитав він, не виявляючи жодної ознаки, що впізнав мене.
– Ось тобі айдентифікейшен, – гаркнув я і тицьнув йому дулю під ніс.
Негр схопився за шаблю, а Зільберович скривився.
– Слід показати айдентифікейшен, – повторив він.
Тим часом негр відчинив багажник мого авто і, нічого в ньому не знайшовши, крім запаски, відразу ж зачинив.
– Слухай, Лео, – сказав я Зільберовичу обурено, – я через тебе провів шістнадцять годин у дорозі, відчепись від мене зі своїми ідіотськими жартами.
– Потрібен айдентифікейшен, – наполегливо повторив Лео й скоса глянув на негра, який, наблизившись, дивився на мене недоброзичливо.
– Ну добре, – здався я. – Якщо наполягаєш на тому, аби грати в цю дивну гру, ось тобі документ. – Я розгорнув і показав йому своє водійське посвідчення.
Він оглянув його уважно. Як на прохідній надсекретного закладу. Декілька разів звірив мене з карткою і картку зі мною. І лише після цього простягнув руки для обіймів до мене:
– Ну, здоров був, старий!
– Іди до дідька! – випалив я, вихопивши свої права та відштовхуючи його.
– Та гаразд, гаразд, годі чмихати, – мовив він, ляскаючи мене по спині. – Ти ж сам знаєш, КДБ за Симичем полює, а вони, якщо схочуть, загримувати можуть кого хочеш під кого хочеш. Ну, ходімо. Чогось із доріжки рубанемо. Гей, Томе! – звернувся він до чорного козака англійською. – Постав його машину десь поблизу стайні.
Маєток, на території якого я опинився, нагадував щось на зразок чи то Будинку творчості письменників в Малєєвці, чи то урядового санаторію в Барвисі, куди я одного разу цілком випадково потрапив.
Довга триповерхова будівля з напівкруглим ґанком і колонами. Перед ґанком доволі великий, прямокутний, вимощений червоною цеглою майдан, і від нього вусібіч променями розходяться асфальтовані алеї, обсаджені по краях молодими березами. Зліва від будинку двійко акуратних котеджів із маленькими вікнами, праворуч – невелика церковка з трьома скромними цибульками і якісь іще споруди віддалеки навпроти головної садиби. А там іще далі поблискує на призахідному сонці озеро.
На майдані я побачив смугастий стовп із фанеркою угорі та написом «СРСР».
– Що означає Сі-Пі-Сі-Пі? – запитав я у Зільберовича.
– Що це за Сі-Пі-Сі-Пі? – не зрозумів він.
– Ну он на стовпі що написано?
– Ах це! – засміявся Зільберович. – Ну, старий, ти даєш! От що значить емігрантська звичка до латинських літер. Але це, старий, не англійською написано, а російською: Ес-Ер-Ес-Ер.
– Це що ж, із радянського кордону потягли?
– Та ні, це Том зробив. Ну гаразд, ти потім усе зрозумієш.
Якась
