style="font-size:15px;"> – Неточка у нас стала така сувора, – зауважила Клеопатра Казимирівна. – Жінка мусить ходити в тому, в чому їй призначено Богом.
На це я зауважив, що, як мені доводилося чути, Бог сотворив жінку голою, а от джинси тепер вдягають усі – і чоловіки, і жінки, і гермафродити.
Я ще хотів сказати щось із цього приводу, але Зільберович так наступив мені на ногу, що я мало не скрикнув і, міняючи тему, делікатно запитав, чому ж це не видно господаря.
– А він вже повечеряв, – сказав Лео.
– Але він вийде чи мені ліпше до нього зайти?
Жанета перезирнулась із матір’ю, а Лео одверто засміявся.
– Сим Симич, – сказала Жанета, – після вечері справами не займається.
– Так, – сказав я зі стриманим невдоволенням, – але я ж не у своїй справі приїхав.
– А він після вечері ніякими справами не займається, – повторила Жанета. – Ні своїми, ні чужими.
– Так-так, старий, – підтвердив Зільберович. – Він тебе прийняти ніяк не може. Він словник Даля завчає, а там буде Баха слухати, він перед сном завжди Баха слухає, він без Баха заснути не може.
Я відсунув кашу й підвівся. Я сказав:
– Ви мені, звичайно, вибачте… У першу чергу, ви, Клеопатра Казимирівна, і ти, Жанета, але я такого ставлення просто не розумію. Я до вас у гості не набивався. Я не маю зайвого часу. Мене чекає далека і, можливо, навіть дуже небезпечна подорож. Я до вас приїхав лише тому, що Лео дуже наполягав. Я не спав ніч, я добирався до вас шістнадцять годин із пересадками…
– Ну, старий, старий, ну що ти скипів? – Зільберович схопив мене за руку й потягнув униз. – Ну, добирався, ну стомився. Так відпочинеш тепер. Поки Нетка тобі ліжко приготує, ми з тобою побалакаємо… – Він знову підморгнув мені й скосив очі на мій дипломат. – Ляжеш, виспишся, а завтра розберемося.
Звідкілясь згори линула тиха мелодія. Як великий знавець музики, я відразу впізнав твір Баха «Гарно темперований клавір».
Клятий Зільберович! Мало йому було привезеного мною «Горбачова», то він іще 0,75 бурбону потім притяг, запевняючи, що американці вважають бурбон кращим у світі напоєм. Але вони ж цей кращий напій сильно розбавляють содовою, а ми нерозбавлений заїдали квашеним огірком.
Звичайно, розбавляти такий напій – це дурня і навіть блюзнірство, але змішувати його з горілкою, мабуть, було не варто.
Надсилу розліпивши повіки, я роззирнувся.
Я лежав на дерев’яному тапчані з жорстким матрацом. У якомусь дивному приміщенні – чи то тюремна камера, чи то чернецька келія. В одному кутку божниця, у другому таз і сільський умивальник (невже той самий, бачений мною років двадцять із гаком тому в підвалі у Симича?). Манюсіньке віконце під самою стелею, а крізь нього вриваються в приміщення всілякі прегидотні звуки. Якась сволота б’є в бубон і дує у пискливу дудку. Ну що за нахабство! Ну хіба можна в таку рань?..
Я підніс до очей годинника й отетерів. За двадцять
