Вона була страшенно схвильована та пошепки повідомила мені, що хвилину тому «це опудало» посваталось до її Неточки (так вона звала свою доньку).
– Але це ж просто нахабство! – обурилась вона. – Не маючи ніякого становища, та ще й у такому віці…
До речі, щодо віку: Симичу тоді було лише сорок чотири роки, але на вигляд він був значно старшим.
Клеопатра Казимирівна сказала мені, що Лео незабаром прийде, а Неточка в себе. І пішла на кухню. Жанета у перкалевому халаті сиділа на підвіконні та дивилася на вулицю (мабуть, намагалась побачити, як він виходить із під’їзду).
На округлому столі посеред кімнати стояла нерозкоркована пляшка алжирського вина та манікюрне приладдя в шабатурочці, обтягненій червоним оксамитом.
Жанета зі мною зазвичай не була відвертою, а тут раптом розговорилась та розповіла докладно, як Симич прийшов, як хвилювався, як довго пив чай і не йшов, як нарешті підвівся і по-старомодному запропонував їй руку та серце. А коли вона піднесла йому гарбуза, він розлютився і пообіцяв, що вона ще ревно жалкуватиме про своє рішення, бо про нього невдовзі дізнається весь світ.
– Ти собі уявляєш? – вимовила вона мені, хвилюючись та виявляючи водночас якусь дивну для неї невпевненість. – Про нього дізнається весь світ! Ти можеш собі це уявити?
– Можу, – відповів я коротко.
– Чому? – здивувалась вона. – У світі є десятки чи сотні тисяч письменників, і кожний із них сподівається уславитись на весь світ.
– Так, – погодився я, – кожний сподівається. Але хтось із них сподівається недаремно. Ти ж читала в нього, що лише один із двохсот мільйонів сперматозоїдів вибивається в люди.
– Ти думаєш, ваш Симич і є той один? – запитала вона, приховуючи за глузуванням сумнів.
– Він притьма впертий, – мовив я уникливо.
– Він божевільний, – брякнула вона. – Ти знаєш, що він мені набазікав? Що він мало не царського походження. Це оцей, рахівник у парусиновому кашкеті.
Вона ці свої слова, я гадаю, давно призабула, а я ніколи не наважився б їх їй нагадати.
Ми їхали місцевою дорогою 4, достеменно дотримуючись інструкції: попереду блакитний «шевроле» із забрьоханим багнюкою номером, за ним – я у взятій на прокат «тойоті». Як і було наказано, я намагався тримати дистанцію, не надто наближаючись до «шевроле», але й не спускаючи його з ока.
Я міркував, куди, цікаво, дивиться канадська поліція і чому вона не звертає уваги на те, що номер забрьоханий, хоча в околицях Торонто, судячи з побляклої трави, дощів не було давно. І звичайно, думав я про Симича, про його дивацтва та химерні звички й про цю ідіотську гру в шпигуни, у якій треба затуляти вікна авто та заляпувати номерний знак.
– Теж мені, невловимий Джо, – мовив я самому собі, згадавши анекдот про вершника, який уявляв себе невловимим
