І розчаровуватися в людях. О’кей?
Хлопчик слухав Лисицю й не зводив з нього очей. Здавалося, що дитина й справді розуміла сказане. А може, усе саме так і є? І це лише ми думаємо, що такі розумні та досвідчені. А дітки про себе тільки усміхаються, дозволяючи нам вдавати із себе великих цабе. Просто жаліють нас. Не хочуть поламати віру в нашу всесильність. Ну, майже всесильність.
– Будь розумничком, – сказав Богдан і потиснув малюкові пухкеньку долоньку. – І вирости чудовою людиною.
Хлопчик зачаровано дивився на незнайомого дядю, не відриваючись. Ніби той – маг-факір-ілюзіоніст. Чи навіть і більше.
Лисиця обережно забрав пістолет і рушив. На ходу вставив магазин і заховав до сумки. Ішов і відчував кілька поглядів. Незатишно. Ніби цілилися в спину. Як у сні, коли ти безсилий зробити хоч щось. Бо мусиш іти. Іти саме так. Випрямивши спину. Показуючи всім, наскільки ти впевнений у своїх рухах і словах. Наскільки вмієш керувати собою. А інколи – і світом. Хоча ти ж насправді – така, як і вони, людина. І тобі теж буває страшно. І в тебе теж є багато того, що не вийшло й не збулося. І вже ніколи не збудеться. Як би ти не хотів. Але ти все одно йдеш. Так. Гордо і впевнено. Ніби ти – сучасний бог. Ніби пишеш нову міфологію. Міфологію сьогодення. А сьогодні, якщо ви забули, ХХІ століття на дворі.
Остерігався, що в спину вистрілить хлопчиків плач. Боявся цього найбільше. Навіть легше було б, якби усмалили з бойового. Ну, якщо б тільки поранили… Аби лиш «козак» не заплакав. Аби лишився заспокоєним. Повторював про себе цю мантру всю дорогу. Заклинав усіма відомими способами. І таки спрацювало. Слава Господу! Шматочок казочки таким і лишився. Не розлетівся на мільйони вимушених пазлів. Які назад ніколи не складаються. Вимушеність узагалі до добра приводить рідко.
Нарешті подолав тих десятків із десять метрів – і випробування тишею закінчилося. Скинув із плечей кілька тонн, коли зупинився біля Ігоря, а позаду не лунали крики-плачі. Зупинився і – видихнув.
– Привіт! – дав «на щастя лапу» професор.
– Давно не бачилися, – відповів Марченко своєю «лапою».
Лисиця відчув силу. І зрадів. Тут, «на чужині», йому це ой як потрібно. Бо ж ніби – не сам. І поряд – надійне плече. Так здається. Але хай би так було й насправді.
– Незчувся, як ти й приїхав.
Професор явно радий зустрічі.
– Та без заторів, – прокоментував Ігор. – Аж дивно. Рідко так буває.
– Чудово.
– Поїхали! – кивнув на стального «мустанга» донкор.
– Куди? – поставив логічне запитання «Питайко».
– Для початку в місце одне затишне.
– А потім?
– А потім – розберемося.
– Сподіваюся, це не стрип-бар?
– Ні. Ще рано. Дівчата відсипаються. Накрутилися за ніч.
– Це точно. Накрутилися. А ти, я бачу, в темі.
– Так,
