Костянтина Петровича Кречета? – несподівано «зіпсував» усе Лисиця, сідаючи. – Його вбили й викололи очі.
Олена подивилася на журналіста. Чого більше в тому погляді – насмішки, застороги чи цікавості, – сказати важко. Ймовірно, всього стільки, скільки захотіла повелителька погляду. Але здалося, що цікавості.
– Журналістське розслідування? – знову кинула оком на монітор, але до мишки не доторкнулася. – У нас цього не люблять.
– У Донецьку чи в міліції? – напружився Богдан.
– У донецькій міліції, – уміхнулася дівчина, не знаючи, що цим січе Лисицине серце. Не можна ж так. Він хоч і «журналіст», та все одно людина. – Коли добровільні нишпорки (часто за гроші) сунуть носа куди не слід. Не радила б я вам. У нас тут народ суворий. Всяке може трапитись.
– Кодаковський теж раніше не любив, – відповів на усмішку «богині» професор. – Але я його перевиховав. Повільно. Наполегливо. Не шилом, то швайкою. Але перекував меча на плуга.
Оленині красиві очі збільшилися. Автоматично.
– А хіба це можливо?
Неочікувана зміна на кілька секунд вибила Богданові «пробки». І що він такого сказав? Ніби пообіцяв збігати й повернутися за п’ять хвилин з убивцею Кречета. В наручниках. Із заклеєним ротом. Скотчем. Щоб не горлопанив усяку єресь про адвоката й несправедливість затримання невинного.
– Ну… – зам’явся професор, – мені здалося, що я зміг. В усякому разі, «добровільною нишпоркою» він мене не обзиває.
– Вибачте! – зашарілася капітан.
– Пусте, – махнув Лисиця. – Усе правильно. Мало кому сподобається, коли плутаються під ногами. Де моська, а де слон…
– Так, – без роздумів погодилась Олена. – Знаєте, є речі, які до пори треба зберігати в таємниці. А журналю… Вибачте… Журналісти беруть і витягують на світло. І користі від того мало. Щоб не сказати більше.
– Я такого не робитиму, – застрибнув у дитячий садочок Богдан. Став його вихованцем. У шортиках і білих босоніжках.
– Від дяді Ко абихто не приїде.
Олена мовила це крізь усміх. Лисиці сподобалося.
– А взагалі він класний, – замріявся Богдан.
– Так, – зробила те ж саме дівчина.
Чайник знову видав «клац». Але вже без чиєїсь допомоги.
Пані капітан знову нахилилася, взяла його й підвелася.
– Ховаємо, – кивнула на клацало. – Наказ у нас. Півтора місяця тому пожежа була. В іншому крилі. Кабінет вигорів повністю. Кажуть, через чайник. Так начальство заборонило. А ми підпільно. Чи, точніше, підстільно.
Вона дістала із шафи чашки, заварний чайничок і почала церемонію. Не китайську. Свою. Міліцейську. За донецькими правилами.
– Маленькою, – повела далі, чаклуючи біля «церемоніальних об’єктів», – я мріяла, що виросту й вийду за нього заміж. Він мені тоді здавався таким… Ну, знаєте, ідеалом. Сильний. Красивий. Усе може. Навіть не принц. Чарівник.
– І от ви виросли…
