але його випередив телефон, запустивши Стинґів «Englishmen In New York». – Алло, – відповів він.
Лисиця не чув, що Марченкові говорять, але, судячи з виразу його обличчя, – щось серйозне. Ігор вислухав мовчки, а потім ніби провів лінію під сказаним:
– Добре, – й натиснув кнопку відбою.
Лисиця запитально дивився.
– Ти куди зараз? – поцікавився донкор.
– До Петровського райуправління планував. Конект з міліцією вашою треба встановлювати.
– Ясно. Просто в мене термінова зустріч намалювалася. Підкинути не зможу.
– Та без проблем, – заспокоїв Марченка професор. – Я вмію й на маршрутках їздити. І таксі. Таке у вас водиться?
Ігор усміхнувся:
– Валом.
– От бачиш. Значить – усе чудово. – Лисицин фейс увімкнув програму «атракціон небаченої щирості».
– Добре, – запустив двигуна Ігор. – Я подався. На зв’язку.
– Не прощаюсь, – відповів професор і вибрався із салону. – Мій телефон той самий, – кинув перед тим, як зачинити двері.
Марченко підморгнув, коротко пікнув і пришпорив сріблястого «мустанга». Богдан махнув. Машина швидко віддалялася. Професор трохи постояв. Дивився вслід, бажаючи успіху. Зараз він їм дуже потрібен. Обом.
«Лачетті» зникла за поворотом.
Лисиця пішов на зупинку.
Розділ 7. Дядя Ко
До Петровського райуправління прибув на маршрутці. Таксі поки лишав у резерві. Зате одержав гарний шмат незабутнього екстриму. Поштовхався з не завжди ввічливими попутниками. Щоб не сказати більше. Ті обізвали інтілігєнтом і порадили їздити на таксі. Подумав, що, мабуть, це правильно. Про таксі. Там дорожче, але для людей. А тут – економ-варіант під шансон. І спробуй хоч слово сказати «повелителю маршрутки». Ризикуєш… Або пішки підеш. Або взагалі по хребту «вигребеш». Замашною і «лагідною» залізякою…
Нібито-в’язнична-романтика плакала і про повні кишені грошей, за які люблять дівчата, і про зрадливу долю, що руйнує молоде життя, і про татуювання, яке принесло нещастя. А таки так! І про те, що світ несправедливий. Але Богдан не слухав. Уперто думав про своє. Теж про татуювання. Точніше – про татуювальника. Із виколотими очима. І про нещастя із ним…
У черговій частині показав журналістське посвідчення й повідомив мету візиту. Молодий прапорщик із чорнющим чубом і трохи скошеним лівим погоном записав дані з паспорта й розповів, як знайти потрібний кабінет. І Лисиця подався в «самостійне плавання». Без навігаційної системи. Але з бажанням. Та інструкціями від «прапора».
Піднявся сходами на третій поверх. Пройшов вузьким коридором. Розминувся з кількома галасливими офіцерами. Пропустив невисоку жінку-сержанта, що нагадувала ладненьку бокату діжечку. Розминутися з нею в цих лабіринтах не так уже й просто. Але дуже хотів. Тому
