Лисиця. – Це про те, чи не займався Кречет чимось злочинним… А потім ще й було «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш». Гм… Судячи з усього, – ні. Або якщо й було щось, то ну зовсім дрібненьке.
– Я б не вірив жодному його слову, – бризкав невдоволенням донкор.
– То навіщо ж ми до нього ходили? – округлились очі в професора.
– Звідки я знав, що він такий пришиблений? – відповів ображений Ігор. – Думав, нормальний «штрих». А воно бачиш, яке прицюцькувате. Наплів сім мішків вовни… Китайоза…
– Проїхали, – клацнув пальцями Богдан. – Безглуздо воювати з минулим. Його ніколи не перемогти. Бо ти в ньому нічого не зміниш. Зате воно може змінити тебе. Якщо з головою на нього подивитися.
– Ага, – закивав донкор. – Навчи мене ще кашу їсти. Гречану.
– Пізніше, – знову втупився у блокнот Лисиця. – Йдемо далі. «Не варто бити мух на голові в тигра». Гм… Із «сильними світу донецького», схоже, Кречет жив у мирі.
Ігор промовчав, але скептична посмішка на обличчі таки засвітилась.
Лисиця проковтнув і це. Він зараз був машиною. Ну, майже машиною. Електронно-обчислювальною. Яку потім, якщо пощастить, назвуть «комп’ютером».
– «Одну гілку зачепиш – десяток загойдається», – озвучив наступний «пункт» Богдан. – Це він про те, кому могла бути потрібна Кречетова смерть. Виходить, що таких людей трохи є. Далі – про можливу помсту. Тут він таке видав, що я не дуже розумію. «Той, хто зумів свій гнів стримати, поборов найдужчого ворога». Зрозуміло, що це натяк на вміння приглушити в собі негативні емоції. Виходить, що, можливо, й були люди, які хотіли Кречетові помститися, але до його смерті вони не причетні? Тоді це не помста. Приблизно так. Іншого я тут не бачу.
– А може, не знав потрібного прислів’я. Чи забув. От і зморозив перше-ліпше. Не буде ж він втрачати обличчя. – Ігор теж почав потроху вступати в «аналітичне братство». Кандидат у члени.
– Гм… – задумався Богдан. – Хтозна… – Почухав ручкою за вухом. – А далі йде таке: «Розумний запобігає хворобі, а не лікується від неї».
– Ну, тут наче все зрозуміло, – почав діловито Марченко. – Кречет усе прораховував і перестраховувався. До роботи підходив відповідально. Тому проколів у нього й не було.
– Може бути, – оцінив професор. – А от далі… Гм… «Уранці дізнавшись істину, ввечері можна померти». Це відповідь про тих, хто може більше сказати про Креча.
– Ага… Вони нічого не скажуть. Хоч і знають. Їх залякали? Намалювали невеселу перспективку?
Кількість питань зростала. І шанси ще більше заплутатись – теж.
– Але з якою інтонацією він це сказав? – поділився спостереженням професор. – Наче хотів налякати. Чи, швидше, відлякати. Відштовхнути від розслідування. Мені не сподобалось. Хоч це лише відчуття і в папку слідчий таке не вшиє. А наступна фраза – взагалі. Ну дуже прозорий натяк: «У мудрої людини довгі вуха та короткий
