style="font-size:15px;"> – «Істина існує лише остільки, оскільки існує неправда»[34].
– Розумно, – виніс вердикт Лисиця. Хоча його про це ніхто не просив.
Лишався маленький шанс, що після цих слів потік афоризмів продовжиться, але гості знову не вгадали.
З’явився «теракотовий воїн» і застиг, чекаючи розпорядження.
– Проведи гостей, – звелів «імператор», а журналістам замість слів прощання кинув: – Успіхів! «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати».
Лисиця не зміг стриматися й на прощання теж сяйнув (колись же вчив для тренування пам’яті):
– «Мудра людина не робить іншим того, чого вона не бажає, щоб зробили їй»[35].
«Син Неба» знову ледь усміхнувся і розгорнув блокнот. Тепер уже точно the end.
«Глиняний піхотинець» повів знайомим для гостей маршрутом. Ті залишали кафе з пошматованим настроєм. Термінатор напхав їх своїми придуркуватими шарадами. Від яких аж нудно. Аж у шлунку ніби важкість завелася. І тепер усе китайське сприймається як пов’язане з цим «кафешним любомудром». Остогидлим і самовпевненим. Просто – самодуром. І невідомо, скільки потрібно часу, щоб ця печія минула. Навіть коли проковтнеш «Печаєвські». Цілу упаковку.
«Теракотовий воїн» відчинив двері, уклонився й випустив гостей. Ті вийшли, а за спиною знову клацнув замок. Цей механічний звук став останнім акордом у малоприємній кафешній гостині. Але прозвучав шикарною мелодією.
Обидва озирнулися. «Воїн» пішов. За склом знову порожнеча. І лише розпорядок роботи втішав. О десятій сюди можна буде зайти без дозволу «імператора кафе» і «теракотового» супроводу. З’їсти качку по-пекінськи чи мідій у черепашках. І навіть провести гунфу ча. І все це без супроводу ідіотських афоризмів. І пильного одного ока. Хоч і дивляться їх двоє. Блакитних…
Розділ 6. Дракон і змія
Рушили до машини.
Ось вона, рідненька. Втомилася чекати. Скучила… Сигналка – пік-пік! Обоє дверей – клац-гуп! Майже вдома…
– Краще б не ходили до цього павича надутого, – замахнувся по керму Марченко, але не вдарив. Молодець він. Приховував усе. І тільки зараз трохи прорвало. Але – лише в одному місці.
– Чому? – поцікавився Богдан, хоча чудово знав відповідь. Просто хотів почути версію донкора. Для повноти картини.
– Нагнав понтів, філософ бісів, – відвернувся від пасажира водій. Щоб той не бачив перекошеної від гніву мармизи. Ще присниться. Вози його потім до знахарок.
– Не поспішай, – почав пародіювати Термінатора Богдан. – «Лай себе, а не сонце, що сад твій не зацвів».
– Угу, – повернувся до Лисиці Ігор, – тепер ти тут повикаблучуйся. Щоб я блювонув.
– Не рви на собі ципао, Лао-цзи, – продовжував грати професор.
– Не зрозумів? – настовбурчився Марченко.
– Бачив офіціантку?
– Ну, нічогенька
Вислів філософаЧжуана Чжоу.
Вислів Конфуція.
