style="font-size:15px;"> – Наполегливий і впевнений у вас, – уточнив Лисиця.
– Уже й за мене все вирішили? – «наїхала» дівчина.
– Та ні. Просто вірю. А віра – сила потужна. Випробував на оцій ось шкурі, – провів руками «по собі». – Сотні разів.
– І не засперечаєшся…
– Еге ж, – погодився наполегливий «прибулець».
Дівчина подивилася на монітор і кілька разів клікнула. Потім знову повернулася.
– Гаразд, – мовила заклопотано. – Мені справді треба подумати. Чи зможу я змінити плани на вечір.
– Зможете, – сказав Лисиця. – Ви багато можете. Бачу.
– Перехвалите, – твердо зауважила дівчина. – І я візьму та й зіпсуюсь.
– Професіоналам це не загрожує, – одразу ж відреагував Богдан.
– За компліментами може ховатися маніпуляція, – із деяким сумом повідомила старший слідчий. – Чоловіки ж майстри в цьому.
– Так. Але до жінок їм ой ще як далеко…
Богдан пильно подивився на Олену. Та ніби внутрішньо стрепенулася. За маскою грайливості ховалася справжня жінка. Розумна, рішуча й підступна. Інтуїція тут била в десятку. І жоден сумнів не навідав професора. Він уже майже все про красуню зрозумів. І буде з нею непросто. Тобто цікаво й «екстремально». Саме так, як і треба. Як хочеш. Інакше – навіщо ж життя?
– Та й усі маніпуляційні штучки я із собою не брав, – продовжив «поєдинок» Лисиця. – Знав, що не потрібні. Ваші ж сильніші. А мої там, у сумці. У номері. На третій полиці у шафі.
– Ви навіть полицю запам’ятали? – щиро здивувалася пані капітан. – Спостережливий. Це для журналіста важливо.
– Ну, куди мені до слідчих, – відповів професор. – А до старших – тим більше.
Олена прошила Богдана очима. Не зі злістю. А з цікавістю. То ось ти який, «київський гість»? Непростий. «Міцний горішок номер вісімнадцять»…
– А ви цікава людина, – з обережністю мовила дівчина.
– Бути цікавим для слідчого, – закрутив головою Лисиця, – приємного мало. Хіба якщо він – це ви. Без товстих томів з матеріалами. І зацікавленістю в ще одному розкритті. Де головне – щоб було «кого». А докази ми намалюємо.
– О-о-о, ваше щастя, що ви не знаєте, яка ще я буваю, – з кривою посмішкою проспівала Олена, хоча і ця кривизна їй личила. Чи то професор уже «взув» рожеві окуляри? Або йому «взули»? Чи його?
– А може, дізнатися, яка ви буваєте, – це і є справжнє щастя?
Богдан показав, що він таки справжній Брюс Вілліс. У масштабах Петровського району. Та для Олени цього досить. Бо розбивати горішка їй. Або залишити все як є. У життя тут два варіанти. А в дівчини – один. Але поки невідомо який. Навіть їй.
– А з вами небезпечно, – підозріло примружилася старший слідчий. – Незчуєшся, як опинишся на льоду.
– А ми в Аріадни клубок позичимо.
– Я ж кажу, – пхикнула. – Тепер ось античністю шмагаєте. Думаєте, я так уже й пам’ятаю,
